Як випливало з самої назви організації, її активісти протиставляли себе українським націоналістам і вважали себе інтернаціоналістами. У ту пору подібні «інтернаціоналістичні» організації виникали і в інших республіках СРСР на противагу місцевим національним рухам. Собі за мету вони ставили недопущення розпаду СРСР. Але де–факто такі активісти сповідували не інтернаціоналізм, а під гаслами «дружби народів» виступали за збереження імперії з центром у Москві.
«Ми створювали Інтерфронт–Інтеррух не за вихід зі складу УРСР, а проти виходу УРСР зі складу СРСР. […] При цьому вже тоді, у 1989–1990 pp., ми закликали до федеративної структури України з широкою автономією Донбасу. Підкреслю, ми робили це не для того, щоб відділятися від когось, а для того, щоб запобігти відокремленню України», — розповідав Володимир Корнілов.
Як добре видно з цих слів, «Інтеррух Донбасу» за своєю риторикою насправді був типовою націоналістичною організацією. Тільки не українською, а російською. Прагнення українського народу до незалежності «інтернаціоналісти» вважали «фашизмом». На перше місце «Інтеррух» ставив інтереси проросійського населення України. Перед референдумом 1 грудня 1991 року, де вирішувалася доля української держави, активісти організації агітували населення Донбасу голосувати проти незалежності. Право українців на самовизначення заперечувалося. Прихильників самостійності шантажували громадянською війною.
У листівках, які розповсюджували перед референдумом активісти ІРД, говорилося: «Донбас говорить НІ амбіціям київських чиновників і партократів, розвалу економіки, громадянській війні, ворожнечі між народами, відродженню бандерівщини, націоналізму». Той факт, що в УРСР, взагалі–то, живе український народ, який має таке ж право на свою державність, як і російський, «інтернаціоналістами» геть ігнорувався. У цьому «корніловці» нічим не відрізнялися від різноманітних російських організацій чорносотенного штибу, які взагалі не визнавали існування України та українців.
Цікаво, що у тому ж своєму інтерв’ю у 2015 році Володимир Корнілов фактично звинуватив тодішній Донецький обком КПУ у пособництві українським націоналістам і недостатній підтримці «Інтерруху»:
«Ми активно спілкувалися з керівництвом місцевої КПУ і тодішнім ідеологом обкому Петром Симоненком (очолював Комуністичну партію України аж до її заборони у 2015 році. — Авт.). І вони нам, як мінімум, не заважали. Іноді надавали приміщення (як, власне, і Народному Руху). Але аж до червня‑1991 КПУ взагалі не вела ніякої ідеологічної боротьби проти сепаратизму та націоналізму».
Пік активності ІРД випав на початок 90‑х. Щоправда, реальний актив цієї організації становив лише кілька осіб, а їхнім медійним обличчям був фактично один лише Дмитро Корнілов, який представляв «Інтеррух» на різних круглих столах та конференціях. У другій половині 90‑х, після того, як Корнілов–старший відійшов від справ і зосередився на публіцистиці, про ІРД практично не згадували. А після смерті Дмитра Корнілова в 2002 році «Інтеррух Донбасу» взагалі припинив діяльність, хоча формально так і не був ліквідований.
Володимир Корнілов стверджував, що ІРД був придушений регіональною владою у середині 90‑х, проте ці його слова не відповідають дійсності. Карликова організація просто розчинилася в могутньому хорі інших, більш популярних та могутніх проросійських партій і рухів. Увесь проросійський електорат згуртувався навколо КПУ та Прогресивно–соціалістичної партії Наталії Вітренко, а спекуляції на тему федералізму втратили актуальність після приходу до влади Леоніда Кучми, про що мова піде нижче.
«Громадянський конгрес України» з’явився на світ трохи пізніше, ніж ІРД, але від початку був більш солідною організацією. Установчий з’їзд ГКУ відбувся у травні 1992 року в Донецьку. За офіційною інформацією, в ньому взяли участь 200 делегатів із 9 областей України, а головою на з’їзді був майбутній прем’єр-міністр України Микола Азаров. Серед засновників ГКУ був усе той же Дмитро Корнілов зі своїм «Інтеррухом», а лідером організації став доцент Донецького державного університету Олександр Базилюк. Цікаво, що прапором ГКУ став малиновий козацький прапор часів Хмельниччини, а емблемою — силует самого Хмельницького, який вказував булавою у бік Москви. Тут, на відміну від «Інтерруху Донбасу», відчувався вже всеукраїнський розмах. Базилюк мріяв не стільки про федералізацію, скільки про побудову маріонеткової, проросійської України, яка б перебувала у васальній залежності від колишньої метрополії.