Із того ж інтерв’ю стає зрозумілим, кого донецькі сепаратисти вважали своїми головними противниками і на кого покладали відповідальність за всі біди країни.
«Відповідальність за розвал економіки несе номенклатурна верхівка колишньої КПУ. Але цю відповідальність із нею повинні розділити і націоналістичні сили — Рух, УРП та інші організації подібного штибу», — стверджував Базилюк.
У підсумку він перераховував основні програмні тези власної партії, серед яких були такі пункти: боротьба з ідеологією націоналізму і тоталітаризму, федеративно–земельний устрій Української держави, державний статус двох мов, підтримка інтеграційних процесів СНД, повернення України до рубльової зони.
Усі ці пункти, крім останнього, пізніше лягли в основу ідеології різних проросійських сил України і кочували з однієї передвиборної програми до іншої протягом наступних 20 років.
Повернення до рубльової зони, яке ще здавалося можливим у 1993 році, незабаром стало нездійсненним завданням, і від цієї вимоги згодом відмовилися.
Перші донбаські сепаратисти не доходили у своїх публікаціях до повного заперечення України, хоча насправді мріяли про злиття України з РФ. Оскільки друкувати відверті заклики до ліквідації державності вони не могли, у своїх статтях проросійські діячі східних областей почали пропагувати якусь «Антиукраїну». Тобто таку українську державу, в якій не було б нічого українського: Україну без української мови, українських національних героїв, української історії. «Правильними» в такій «Антиукраїні» вважалися лише ті державні діячі, які були орієнтовані на союз із Росією. Усі інші оголошувалися зрадниками, фашистами та ворожими наймитами.
СТРАЙК У ДОНЕЦЬКУ ТА РЕФЕРЕНДУМ 1994 РОКУ
На початку 90‑х донецька еліта ще не оформилась у той грізний моноліт, яким вона стала через десять років, однак уже не соромилася заявляти про свої амбіції.
Ключову посаду у Донецьку обійняв Юхим Звягільський, який був еталонним втіленням образу «червоного директора». Разом із ним до міськради прийшла і його команда, багато членів якої, зокрема Володимир Щербань, Володимир Рибак та Олександр Лук’янченко, пізніше також стали впливовими політиками. Почав формуватися «донецький клан».
Перший серйозний спалах сепаратистських настроїв на Донбасі стався у 1993 році. Фактично це був стартовий рік реальної незалежності, коли Україна вже стала повноцінною, самостійною державою. Увесь 1992 рік вона все ще за інерцією залишалася УРСР. До листопада 1992‑го в країні ще ходили радянські рублі, а на Олімпіаді в тому ж році українські спортсмени виступали у складі збірної СНД. Здавалося, до 1993 року не всі усвідомлювали, що незалежність — це по–справжньому. Багато хто вірив, що СРСР в якомусь вигляді ще буде відновлений. Проросійські сили покладали великі надії на СНД, в якому бачили прообраз майбутнього оновленого Союзу. В ту пору це об’єднання ще здавалося перспективним, і ніхто не міг знати, яка безславна доля спіткає його в майбутньому.
За інерцією далі існувала і соціалістична економіка, яку чиновницький апарат уже не в силах був контролювати. Україну охопила жорстока криза, і тодішнє керівництво мало дуже слабке уявлення про те, як із неї виходити. Цим охоче користувалися проросійські політики, які поспішали пояснити всі проблеми розривом економічних зв’язків між радянськими республіками. І мільйонам жителів промислових регіонів сходу України це пояснення здавалося правдоподібним.
У 1993 році, коли стало ясно, що Україна як незалежна держава з’явилася всерйоз, еліта Донбасу усвідомила, що своє місце їй доведеться шукати вже в рамках нової системи управління, і зробила першу спробу заявити про себе. Місцева влада (великого бізнесу у той час ще не існувало) почала активно просувати ідею регіональної самостійності.
У лютому 1993 року голова Донецької обласної ради Вадим Чупрун дав інтерв’ю газеті «Донецкий кряж», де висловився на підтримку федералізації України. Тоді він озвучив позицію практично всієї регіональної еліти, яка на той час ще складалася з номенклатури та «червоних директорів».
«Давно ведуться розмови про федералізацію. На жаль, крім слів, ми далеко не просунулися. Багато цивілізованих держав з урахуванням своєї специфіки вже давно пішли цим шляхом. Ми вивчаємо досвід Німеччини, Швейцарії, США. Взяли все, на наш погляд, прийнятне для нас. Порадили ввести офіційну статтю до проекту Конституції країни. Регіони повинні мати внутрішню та зовнішню самостійність. Самостійність регіонів зміцнить державу», — казав Чупрун.