Важливо розуміти, що у 1993 році «регіональна самостійність» означала зовсім не те саме, що у 2014‑му. Усі найбільші підприємства регіону на той момент перебували ще у державній власності й експлуатувалися «червоними директорами», які призначалися з Києва. Зрозуміло, це не могло подобатися регіональній еліті. Регіональна самостійність, якої хотіли «донецькі», мала б дозволити їм встановити фактичний та юридичний контроль над промисловістю Донбасу.
У Києві від такої ідеї, у свою чергу, були не в захваті. Поступатися напору регіональних князьків ніхто не збирався, і тоді еліта Донбасу вирішила використовувати у власних інтересах протестні настрої жителів регіону для шантажу центральної влади. Весь 1993 рік економічна ситуація в Україні погіршувалася. Стрімко росли ціни. Введені в обіг купони так само стрімко знецінювалися. Почалися перебої в роботі підприємств, а отже — і з виплатою зарплат. Було зрозуміло, що сотні тисяч людей приречені втратити роботу, адже заводи, які працювали на оборонну промисловість СРСР, не мали шансів вижити в нових ринкових умовах. Після закінчення «холодної війни» вони стали просто не потрібними.
Особливо важка криза вразила вугільну галузь, де проблеми накопичувалися десятиліттями. Як відомо, масові шахтарські страйки на Донбасі почалися ще в радянські роки. Вже тоді шахтарі скаржилися на нестерпні умови праці та побуту. Радянський міф про багатих гірників, які жили в достатку за часів СРСР, насправді має мало спільного з реальністю, хоча існує і досі.
У 1991 році радянський журналіст Володимир Молчанов зняв фільм «Забій», в якому розповідав про проблеми шахтарів Донбасу. Показані у фільмі радянські гірники аж ніяк не виглядали щасливими, скаржилися на численні проблеми. З розпадом Союзу ситуація у вугільній галузі далі погіршувалась. Але більшість гірників не знала та й не хотіла знати справжніх причин кризи. Адже маси, як правило, не схильні аналізувати ситуацію, якщо їм пропонують прості відповіді.
В економічної кризи початку 90‑х було багато причин, але популісти того періоду давали на всі питання суспільства прості відповіді — виною всьому є розпад СРСР та дії «ворогів». Донецька еліта вчасно зрозуміла, як можна використати протестні настрої голодних людей у власних інтересах. Провину за кризу вона поклала на своїх опонентів у Києві. Крім того, населенню почали втовкмачувати, що Донбасу необхідна регіональна самостійність, оскільки всі зароблені гроші у нього «відбирають».
На початку червня 1993 року стався черговий стрибок цін. Це було формальним приводом для початку шахтарського страйку на Донбасі. 7 червня першими на площу перед Донецькою обласною радою вийшли страйкувати робітники шахти Засядька, яку й надалі неофіційно контролював тодішній мер Донецька Юхим Звягільський. Незабаром до них приєдналися також гірники інших шахт. Страйкова хвиля наростала. Загалом, згідно з газетними публікаціями тих часів, до неї підключилися співробітники 230 вугледобувних підприємств.
Страйк мав одну важливу особливість — шахтарі не тільки вимагали підвищення зарплати, а й висували політичні вимоги. Вони хотіли проведення референдуму про довіру президенту України, регіональної самостійності Донбасу, а також відновлення економічних зв’язків із Росією. Місцева влада відреагувала на вимоги шахтарів досить оперативно, і це наштовхувало на думку, що політичні вимоги гірників були заздалегідь узгоджені з регіональними лідерами. Вже наступного дня після початку страйку депутати облради підтримали вимоги шахтарів і, нібито «виконуючи волю народу», винесли на XV сесію облради питання про автономію Донецької області.
Акції справді виявилися масовими і загрожували повністю паралізувати економічне життя регіону, а також перерости у масштабні заворушення. Із трибун лунали досить радикальні заяви. Серед них — і заклики до відокремлення Донбасу від України. Центральна влада була відверто налякана розмахом протесту, тому відразу ж висловила готовність іти на поступки. За чотири дні після початку масових виступів Юхима Звягільського призначили першим віцепрем’єром в уряді Леоніда Кучми. Ще за кілька днів було оголошено, що уряд підвищує зарплату гірникам.
Такі кроки одразу ж охолодили запал невдоволених шахтарів. Більшість трударів цікавив тільки матеріальний бік справи, до політики вони були байдужими, тому поступки влади були розцінені як перемога, і незабаром страйк було припинено. Але в умовах інфляції 1993 року підвищених зарплат народу вистачило не надовго. Уже до кінця року зростання цін повністю «зжерло» всі надбавки. Єдиним, хто однозначно виграв від страйку, був Юхим Звягільський, який різко пішов на підвищення і став одним із перших людей у державі. Після того, як Кучма пішов у відставку, Звягільський дістав посаду в. о. прем’єра і фактично очолив Кабмін.