Одного разу я написав оповідання про чоловіка, який поранився і його забрали в лікарню. Коли його почали оперувати, то виявилось, що він андроїд, а не людина, але він про це не здогадувався. Вони змушені були йому про це сповістити. Миттєво пан Гарсон Пул довідався, що його реальність складалася з перфорованої стрічки, що перемотувалася з однієї бобіни на іншу в його грудях. Захоплений цим, він почав заповнювати одні перфоровані отвори й пробивати інші. І в ту ж мить його світ змінився. Зграя качок пролетіла через кімнату, коли він додав новий отвір у стрічці. Нарешті він взагалі розрізав стрічку, унаслідок чого світ просто зник. Однак він також зник для інших персонажів цього оповідання… що є безглуздям, якщо ви добре про це подумаєте. Якщо, звісно ж, інші персонажі не були просто ефектами його перфорованої фантазії. Саме так, на мою думку, і було.
Пишучи романи та оповідання, які запитували «Що таке реальність?», я завжди сподівався одного дня отримати відповідь. На це ж сподівалася й більшість моїх читачів. Роки минали. Я написав більш як тридцять романів та понад сто оповідань, і все ж я й досі не міг розібратися, що таке реальність. Одного дня студентка університету з Канади попросила мене дати визначення реальності для її реферату з філософії. Вона хотіла відповідь, що вкладалася б в одне речення. Я трохи подумав і нарешті сказав: «Реальність – це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити». Це все, на що я спромігся. Це було у далекому 1972 році. Відтоді мені так і не вдалося дати більш точне визначення реальності.
Утім, проблема, про яку я веду мову, цілком реальна. Це не просто інтелектуальна забавка. Оскільки сьогодні ми живемо в суспільстві, у якому фальшиві реальності продукуються медіа, урядами, великими корпораціями, релігійними групами, політичними групами – й існують електронні прилади, які доносять ці псевдосвіти прямісінько в голови читачів, глядачів, слухачів. Інколи, коли я спостерігаю, як моя одинадцятилітня дочка дивиться ТБ, я задумуюсь, чого саме її вчать. Ідеться про зведення на манівці. Подумайте про це: ТБ-програму, зроблену дорослими, дивиться мала дитина. Велику частину того, що відбувається та говориться в телевізійній драмі, дитина найімовірніше сприймає помилково. Можливо, помилково сприймається все. А ще справа в тому, наскільки істинною є ця інформація, навіть якщо її розуміти правильно? Як середньостатистична комедія співвідноситься з реальністю? Як щодо шоу про діяльність поліції? Автомобілі постійно вириваються з-під контролю, розбиваються та спалахують. Поліцейські завжди порядні й завжди вкінці здобувають перемогу. Зверніть увагу на цей момент: поліція завжди виграє. Який треба зробити з цього висновок? Не варто чинити опір владі, і навіть якщо ти спробуєш, то зазнаєш поразки. Послання тут – будь пасивним. І йди на співпрацю. Якщо офіцер Баретта просить вас надати інформацію, краще надайте, адже офіцер Баретта хороша людина і йому можна довіряти. Він любить вас і ви повинні любити його у відповідь.
Тому я питаю у своїх творах: «Що є реальним?». Оскільки нас без зупинки бомбардують псевдореальності, сфабриковані дуже розумними людьми, що використовують надзвичайно просунуті електронні технології. Справа не в тому, що я не довіряю мотивам, які ними рухають. Я не довіряю їхній владі. А в них її багато. І це неймовірна влада: влада створювати цілі всесвіти, всесвіти свідомості. Я повинен знати. Я роблю те ж саме. Це моя робота – створювати всесвіти як основу кожного з моїх романів. І мені доводиться будувати їх таким чином, щоб вони не розлетілися на шматки через два дні. Чи принаймні так сподіваються мої редактори. Однак я розкрию вам таємницю: мені подобається будувати світи, які таки розлітаються на шматки. Мені подобається бачити, як вони розлазяться в різні боки, і мені подобається спостерігати, як персонажі в моїх романах дають собі раду з цією проблемою. У мене таємна любов до хаосу. Його має бути більше. Я не вірю, – і я абсолютно не жартую, коли це кажу, – що порядок та стабільність є завжди добром, у суспільстві чи у всесвіті. Усе старе, усе закостеніле має дати дорогу новому життю й народженню нових речей. Перш ніж зможуть народитися нові речі, старі повинні згинути. Усвідомлювати це страшно, оскільки це означає, що зрештою нам доведеться розлучитися з усім, що нам знайоме. А від цього боляче. Але це частина загального сюжету життя. Якщо нам не вдається пристосуватися до змін, ми починаємо вмирати, всередині себе. Я стверджую, що об’єкти, звичаї, звички та способи життя повинні померти, аби могла жити автентична людина. Адже найважливішою є саме людина, життєздатний, гнучкий організм, який може адаптуватися, сприймати нове та давати собі з ним раду.