І, як Іоан Патмоський, я докладно записав усе, що бачив, у своєму романі. І все це було правдою, хоча у той час я й не знав, про кого йшлося в цьому описі:
…він розгледів обличчя одного з них: стародавнє мармурове обличчя, жахливо древнього чоловіка з білою бородою, яка каскадами спадала додолу. Який у нього був міцний ніс! Яке шляхетне обличчя. Такий втомлений, такий серйозний, так не схожий на звичайних людей. Безперечно, він був королем.
Звісно, він був королем. Це був сам Христос, що повернувся, щоб творити правосуддя. І це те, що він і робить у моєму романі: Він виносить свій вирок чоловікові, що зачинився в темряві. Чоловік, який зачинився в темряві, має бути Князем Зла, Силою Темряви. Як би ви його не називали, його час вийшов. Йому винесли вирок і прирекли. Фелікс Бакмен міг плакати через те, що сповнився смутком, але він знав, що з вердиктом не можна сперечатися. Тому він продовжував свою путь, не обертаючись і не озираючись назад, чуючи лише крик страху та поразки: крик знищеного зла.
Таким чином у моєму романи були епізоди з інших частин Біблії, не лише з «Книги Діянь». Якщо їх розшифрувати, то мій роман оповідає про щось інше, ніж може видатися спочатку (у що нам не варто тут вдаватися). Ось у чому полягає справжня оповідь: друге пришестя Христа, який тепер є королем, а не стражденним слугою. Суддею, а не жертвою несправедливого суду. Усе перевернулося. Головним послання мого роману, хоча я цього й не знав, була пересторога сильним світу цього: вас скоро судитимуть та винесуть вирок. Кого саме це стосувалося? Що ж, я насправді не знаю, або, радше, волів би не говорити. Я не знаю напевне, лише відчуваю інтуїтивно. А цього не достатньо, щоб продовжувати, тому я притримаю свої думки при собі. Однак ви можете запитати себе, які політичні події відбулися в нашій країні між лютим та серпнем 1974-го року. Запитайте себе, кого судили та кому винесли вирок, і хто упав, як палаюча зоря в царство руїни та зневаги. Наймогутніша людина у світі. І я йому співчуваю з такою ж силою, з якою я співчував, коли бачив той сон. «Цей бідолашний чоловік, – якось сказав я своїй дружині, а на моїх очах бриніли сльози, – замкнутий у темряві, грає на піаніно сам собі серед ночі, самотній та пройнятий страхом, наділений знанням того, що гряде».
Заради Бога, давайте пробачимо йому, нарешті. Однак те, що було зроблено йому та його людям – «усій президентській раті», як кажуть, – мало статися. Але тепер усе скінчилося, і його потрібно знову випустити на сонце; жодну істоту, жодну особу не можна закривати в темряві назавжди, сковану страхом. Це не по-людськи.
Приблизно у той час, коли Верховний суд вирішив передати касети з записами Ніксона спеціальному прокуророві, я сидів у китайському ресторані у Йорба-Лінда, містечку в Каліфорнії, де Ніксон ходив до школи, де він виріс, де працював у гастрономі, де на його честь назвали парк, ну і, звісно ж, там стоїть дім Ніксона, звичайний дерев’яний будиночок і так далі. У печиві, яке мені дісталося, було таке пророцтво:
«Усе таємне стане явним».
Я відіслав цю смужку паперу в Білий Дім, зазначивши, що китайський ресторан знаходився за милю від колишнього дому Ніксона. Я написав: «Мені здається, трапилася помилка. Випадково мені дісталося пророцтво пана Ніксона. У нього раптом немає мого?» Я так і не дочекався відповіді від Білого дому.
Як я вже говорив, автор твору, який вважається художньою вигадкою, може написати правду і сам цього не знати. Процитуємо Ксенофонта, іншого досократівського філософа: “Навіть якщо людині пощастить висловити істину, вона цього не знатиме, адже всі речі покриті пеленою видимостей». А Геракліт додав до цього: «Природа речей має звичку приховувати себе». У. С. Гілберт, учасник «Гілберт та Салліван», висловив це таким чином: «Усі речі світу – не більше ніж омана, молоко без жиру вдає, що воно сметана». Звідси треба зробити висновок, що ми не можемо довіряти нашим відчуттям і навіть нашому розуму. Я думаю, що люди, які були сліпими від народження і яким раптом повернувся зір, дуже здивуються, виявивши, що об’єкти видаються все меншими й меншими в міру того, як ви від них віддаляєтесь. З точки зору логіки, цьому немає причини. Ми, звісно, приймаємо це, бо ми так звикли. Ми бачимо, як об’єкти зменшуються, однак ми знаємо, що насправді вони залишаються того ж розміру. Таким чином навіть середньостатистична прагматична людина застосовує певну міру абстрагування щодо того, що їм говорять їхні очі та вуха.
Мало робіт Геракліта дійшло до наших днів, а те, що дійшло, важко піддається розумінню, але Фрагмент 54 прозорий та важливий: «Прихована структура керує видимою структурою». Це означає, що Геракліт вірив, що істинний краєвид ховала пелена видимості. Він також, можливо, підозрював, що час у певному сенсі не був тим, чим він видавався, оскільки у Фрагменті 52 він сказав: «Час – це дитя, що грає, грає в шахи; і цьому дитинчаті належить королівство». Це, безперечно, шифровка. Але він також сказав у Фрагменті 18: «Якщо ви не сподіваєтесь, то ніколи не відкриєте несподіване; його неможливо виявити і до нього не веде жодна стежина». Едвард Гассі в науковому дослідженні «Досократики», говорить: