У своєму житті я любив трьох людей: матір, Роуз та Маріон. Двоє з них померли, але одна була жива — можливо, жива. Без любові я просто плив життям, а не жив. У мого корабля не було якоря. Я ходив у море двічі. Я топив себе у пляшці. Але прагнув лише одного — знайти Маріон. Ну і, може, самого себе.
Мене мучило похмілля, і я важко продирався через ту хуртовину. Взагалі напитися мені було важко, але я не шкодував зусиль. Місто наполовину зникло під снігом, і я почувався наче на одному з тих зображень Лондона руки Моне — щоправда, тоді він їх ще не намалював. На вулицях майже не було людей, якщо не брати до уваги місіонерів у дешевих костюмах та картузах, що чекали на свою їжу. Вони заклякли від холоду та у відчаї тихо чекали.
Існувала певна ймовірність, що моя зустріч із доктором Хатчінсоном буде марною, але що ще я міг вдіяти? Я дуже хотів з ним зустрітися, бо якщо хтось і міг щось сказати про мій феномен, то тільки він. Та я навіть не був упевнений, що в таку погоду він узагалі буде на роботі.
Я дістався лікарні, і медсестра запевнила мене, що доктор Хатчінсон завжди на місці.
— Насмілюся припустити, що він ніколи в житті не пропускав робочого дня, — повідомила мені міс Форстер. Думаю, вона вже не раз це казала. Фартух та капелюшок у неї були бездоганно чисті та випрасувані, наче їх створила та хуртовина, що лютувала надворі. — Вам пощастило. Схоже, що сьогодні чи не всі лондонці вирішили потрапити до доктора Хатчінсона на прийом, — вона уважно оглянула мене, намагаючись вгадати моє захворювання.
Міс Форстер провела мене сходами нагору та попросила почекати в кімнаті з дорогими кріслами у червоному оксамиті, шпалерами з Дамаска та величним годинником на стіні.
— У нього відвідувач, — прошепотіла вона мені. — Тому вам доведеться почекати, містере Кріббс.
(Я носив ім’я Едварда Кріббса, на честь мого приятеля з Плімута, з яким нас поєднало чимало алкоголю.)
— Чекати я вмію.
— Чудово, сер, — поважно відповіла вона та залишила мене.
У кімнаті було повно людей з лячними висипами на обличчі.
— Жахлива погода, чи не так? — звернувся я до жінки з фіолетовими плямами.
(За чотири століття британців жодного разу не полишало оте бажання заповнити тишу балачками про погоду. І сам я дотримувався цієї традиції, коли жив там.)
— Ваша правда, сер, — відповіла вона, але розмову не підтримала.
Нарешті двері кабінету лікаря відчинилися, і звідти вийшов чоловік. Він був чудово одягнений, наче денді[20], але на його обличчі здіймалися мікроскопічні гори якихось прищиків.
— Доброго дня, сер, — широко всміхнувся він до мене, наче щойно став свідком якогось дива (ну або ж йому пообіцяли щось таке).
У кімнаті панувало якесь тихе гудіння та цокання годинника. Я чекав своєї черги.
Нарешті я увійшов до кімнати. Першим, що я помітив, був сам доктор Джонатан Хатчінсон. Він справляв неабияке враження навіть у ті часи, коли всі джентльмени справляли враження. Високий, вродливий, з довгою бородою, яка заслуговувала на окремі компліменти. Не така, як у грецьких філософів чи моряків, яких викинуло на безлюдний острів. Його борода була ретельно спланована: спочатку густа, дедалі нижче вона ставала вузькою, потім тоненькою, а потім із біленької смужки зникала у ніщо. Можливо, через сувору погоду, але в тій бороді я вбачав метафору смертного життя.
— Дякую вам, що погодилися зі мною зустрітися, — почав я та одразу про це пожалкував. Складалося враження, що я у відчаї.
Доктор Хатчінсон глянув на свій кишеньковий годинник, а потім ще кілька разів протягом нашої бесіди. Не думаю, щоб час насправді його непокоїв, імовірно, це була звичка. У ті часи багато хто мав таку звичку. Мабуть, зараз люди так само постійно перевіряють свої смартфони.
Він витяг листа — листа, що я йому написав, — та почав читати з нього уривки:
«Шановний докторе Хатчінсон, — почав він низьким сухим голосом, — я великий шанувальник вашої роботи і нещодавно натрапив на статтю, де ви описуєте відкриту вами хворобу. Хворобу, через яку людина передчасно старіє… Сам я страждаю на доволі схожу хворобу, хоча збагнути її ще складніше… Я вважаю, що ви чи не єдина людина в усьому християнському світі, яка може пояснити мені мою природу та вирішити загадку всього мого життя…»
Він охайно склав листа та відклав його убік. А потім спрямував на мене уважний погляд.
— Ваша шкіра майже випромінює здоров’я. Можна сказати, шкіра абсолютно здорової людини.
20
Стиль XIX століття. Чоловіки, що його дотримувалися, особливо стежили за своєю зовнішністю та вишуканістю поведінки.