— Сер, я не божевільний. Запевняю вас. Я живу вже дуже давно. Я пам’ятаю, як британці відкрили Таїті[25]. Я був знайомий із капітаном Куком. Я працював на підлеглих лорда-камергера[26]… Будь ласка, сер, скажіть… чи не приходила до вас дівчина? Жінка? Жінка, яка б говорила про таку саму проблему? Її звуть Маріон, але, можливо, вона використала інше ім’я. Думаю, вона змінила особистість, щоб вижити… Нам часто доводиться…
— Сер, прошу вас, не хвилюйтеся, — доктор Хатчінсон мав стурбований вигляд. — Прошу вас піти.
— Як же мені не хвилюватися? Ви єдиний, хто може мені допомогти. Я хочу зрозуміти свою природу. Зрозуміти, чому я такий, який є.
Я схопив його за руку, а він відсахнувся від мене, наче боявся підчепити моє божевілля.
— Тут поліцейський відділок зовсім поруч, попереджаю вас. Якщо ви не підете, я викличу допомогу, і вас звідси виведуть.
З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчінсона на змазаний привид. Я знав, що треба піти. Знав, що сподіватися більше немає на що, принаймні зараз. Я підвівся та мовчки вийшов, поховавши свою таємницю ще на тридцять один рік.
Після першої зустрічі з доктором Хатчінсоном мене охопило горе, відчай та тривога — і набагато сильніше, ніж звичайно. А потім я втратив здатність узагалі будь-що відчувати. Краще б відчувати сум, бо коли боляче — значить, ти живий. Я боровся з цим, я з жагою кидався у життя, я оточував себе гамором і шумом. Я ходив у м’юзик-холи, у перші ряди осередків сміху та радощів. Я сміявся, я підспівував, я намагався відчути хоч трохи тієї радості — але ні.
Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пішки вирушив з Вайтчепелу[27] у Сент-Олбанс. Я втомився від Лондона, бо він зберігав забагато спогадів. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось іншим. Моє життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всередині іншого, а те — всередині іншого і так далі. Таким чином, може, ззовні попередні життя не було видно, але я знав, що вони й досі тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару — змінюватися, трансформуватися та постійно рухатися.
Сент-Олбанс був недалеко від Лондона, але в ті часи цього було достатньо. Для мене це місто стало так само новим, як і будь-яке інше в Англії. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усі думають, що 1880-ті стали часом розквіту фабрик, але ж насправді та епоха поєднала в собі багато інших епох. Власне, як і завжди. Минуле ніколи не зникає вмить. Його відгомін ще довго лунає в сучасності. Це були часи, що ділили між собою коней та машини, і ковалі були так само потрібні, як і раніше.
На жаль, у Сент-Олбанс мені погіршало. Іноді мене так зачіпало, що я просто стояв та вдивлявся у червоне жерло печі, загубивши там самого себе. Нерідко мій начальник, Джеремая Картрайт, штурхав мене ліктем чи плескав по спині, мовляв, спускайся з небес.
Одного разу, коли в кузні нікого не було, я пішов далі. Закотив рукав, витяг розжарений шматок заліза, зігнув його у формі місяця та притис до лівого передпліччя. Моя шкіра зашкварчала, але я терпів. Стис зуби, заплющив очі та терпів, навіть не скрикнув. У мене й досі є шрам, схожий на посмішку, він мене якось дивно заспокоює. На жаль, відтоді я маю поводитися з ним обережно, бо такий шрам — чудова відзнака, що може порушити мою анонімність у житті.
До речі, тоді це подіяло. Я відчув біль: він прокотився моїм тілом та пульсуючою хвилею збудив мій мозок. Значить, я існую. Бо треба існувати. Щоб відчувати біль, потрібен хтось живий. І це був я. Приємно було усвідомити власну реальність.
Але це ще не доводило, що я не божевільний.
І ось одного дня в мене промайнула думка: можливо, я таки маю доказ? Адже сам я був фактом, а доказом мені слугував час.
Тож настав час ще раз зустрітися з доктором Хатчінсоном.
Доктор Хатчінсон не знав, що зустрічатиметься зі мною, бо у блокноті з його зустрічами минулого разу стояло ім’я Едварда Кріббса. Тепер же я вперше з часів юності вирішив повернути справжнє ім’я — Том. Щоправда, від свого гугенотського прізвища Азар я відмовився. Сміт здалося мені надто нудним. Зупинився я на дещо більш символічному Вінтерс[28].
Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приїхав до Лондона на бричці, у яку був запряжений кінь мого похмурого начальника Джеремаї. Власне, бричка теж була його.
Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри тепер мала назву Лондонська клініка шкіри, хоча з часів мого минулого візиту більше нічого й не змінилося. Ті самі сходи, ті самі дорогі меблі. Хіба що кабінет доктора Хатчінсона здавався трохи занедбанішим: на столі безлад із книжок та паперів, тріщина на шкіряній спинці дорогого крісла. Здавалося, що місце, яке я бачив кілька десятків років тому, постраждало від невеличкого торнадо.
25
У квітні 1769 року острів за таємним наказом лорда адміралтейства відвідав капітан Джеймс Кук.