Сам доктор Хатчінсон, як і більшість звичайних людей, зберігся ще гірше за своє неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рідкою. Білки очей пожовтіли, а суглоби пальців викрутило артритом. Шкіра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постійно переривали хрипкі вдихи. Загалом, до нього завітала старість. Нічого незвичайного.
— Вітаю, містере Вінтерс! Вибачте, але щось не можу знайти ніяких записів щодо вас… — він рився на столі, не підводячи на мене погляду.
— Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодної інформації.
Тут нарешті він на мене подивився. Спочатку він помітив мій неохайний брудний одяг та почорнілі руки — вочевидь, не міг второпати, що взагалі такий, як я, робить у його кабінеті.
— Я вже заплатив за прийом унизу, — заспокоїв я його. — Не впізнаєте мене?
Він подивився мені в очі.
— Минулого разу я приходив під ім’ям Едварда Кріббса. Ні, не пригадуєте? Ви ще радили мені піти в психічну лікарню.
Хрипи погучнішали, відтак він підвівся та підійшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер свої очі.
— Ні, не пригадую, — прошепотів він.
— А я думаю, пригадуєте. Я ж бачу. Я приходив тридцять один рік тому.
Йому перехопило подих від усвідомлення. Він наче раптом опинився на вершині пагорба, якої довго намагався дістатися.
— Ні-ні-ні, це неможливо. Це якась ілюзія. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були ілюзіоністами, що тоді виступали дуетом у Лондоні.)
— Можу запевнити вас, сер, що це я.
— Я, певно, божеволію.
Сумно було чути, що йому простіше припустити власне божевілля, аніж моє існування.
— Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповідав вам про себе. Про мій феномен. Час для мене спливає дуже повільно. Так, здається, це дар божий, а може, і кара. Але це реальність. Я реальний. Моє життя — реальність.
— Ви не привид?
— Ні.
— І не витвір моєї уяви?
— Ні.
Він простяг руку та торкнувся мого обличчя.
— Коли ви народилися?
— Третього березня 1581 року.
— 1581 року… — він повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. — Тисячу п’ятсот вісімдесят першого… Під час Великої пожежі в Лондоні вам було вісімдесят п’ять…
— Спекотно тоді було. Я отримав безліч опіків від іскр.
Доктор дивився на мене вже по-іншому — як палеонтолог дивиться на свіже яйце динозавра, з якого от-от вилупиться маля. Це все змінює. Змінює абсолютно все.
— Скажіть, будь ласка, ви такий сам? Чи зустрічали ви когось з таким самим… феноменом?
— Так! Під час другого плавання капітана Кука я зустрів одного чоловіка. Він був з якогось острова в Тихому океані. Його звали Омаї, і він став мені чи не найціннішою людиною в житті — другом. А ще… ще моя дочка, Маріон. Я не бачив її відтоді, як вона була маленькою дівчинкою, але її мати повідомила, що вона успадкувала мою особливість. Це стало помітно, коли їй було одинадцять: вона перестала старшати з нормальною швидкістю.
— Це неймовірно, — усміхнувся доктор Хатчінсон. — Важко це усвідомити.
Я теж усміхнувся: моїй душі кинули рятівний круг порозуміння.
І я відчайдушно чіплявся за цей круг, аж поки тіло доктора Хатчінсона не знайшли в Темзі тринадцять днів потому.
Голова й досі болить.
Іноді біль майже невідчутний, а іноді крім нього більше нічого й не лишається. Він завжди збігається зі спогадами. Якщо просто біль я можу терпіти, то терпіти спогади несила. Життя страшенно болить.
Що б я не робив, цей біль постійно зі мною. Я пробував будь-що: пив ібупрофен, пив літри води, приймав ванни з лавандою, лежав у темряві, масажував колами скроні, повільно дихав, слухав лютневу музику, слухав шум хвиль на пляжі, медитував, спробував відеокурс з йоги, який начебто мав позбавляти стресу (треба було повторювати «Я у безпеці, я можу розслабитися», і десь після сотні разів мене почав лякати власний голос), дивився дурні передачі по телевізору, кидав пити каву, приглушував яскравість екрана ноутбука… Усе марно. Головній біль впертий, наче та тінь.
Єдине, що я не пробував, — сон. У мене вже багато десятиліть проблеми зі сном, і вони дедалі погіршувалися.