Учора вночі я не міг заснути, тому подивився документальний фільм про черепах. Черепахи не рекордсмени з довголіття, але точно входять до списку найстаріших, бо деякі «можуть доживати до ста вісімдесяти років». Я наводжу цю фразу в лапках, бо зазвичай поденьки недооцінюють можливості довгожителів. Наприклад, акул. Чи людей. Особисто я переконаний, що можна знайти принаймні одну черепаху, яка вже відзначила свій п’ятисотий день народження.
Що завжди мене засмучувало, так це те, що люди не схожі на черепах. Погляньте-но, черепахи живуть на нашій планеті вже двісті двадцять мільйонів років, ще з тріасового періоду, і вони майже не змінилися. А люди тут всього нічого…
Не треба бути генієм. Просто увімкніть новини — і стане зрозуміло, що ми тут не затримаємося. Інші підвиди — неандерталець, азійська денисівська людина, індонезійські «хоббіти» — вже давно згинули. І ми, імовірно, вирушимо за ними. Для поденьок це нічого. Коли знаєш, що тобі жити ще років тридцять чи сорок, такі думки не бентежать. Можна дозволити собі не загадувати на майбутнє. Можна уявити собі, що ти щось визначене, належиш до певної нації, маєш конкретний прапор та точку зору. Можна навіть уявити, що усе це має якесь значення.
Але що довше ти живеш, то краще розумієш, що немає нічого визначеного. Нічого певного. Якщо прожити досить довго, обов’язково станеш біженцем. Рано чи пізно розумієш, що національність не означає абсолютно нічого і будь-яка точка зору з часом випробовується та спростовується. Людину не визначає нічого, крім того що вона людина.
У черепах немає національностей. Немає прапорів. Немає стратегічної ядерної зброї. У них не буває тероризму чи референдумів, немає торговельних війн із Китаєм. Вони не завантажують плейлисти для тренувань зі «Спотіфай». У них немає книжок про становлення та падіння черепашачої імперії. Немає інтернет-шопінгу та готелів самообслуговування.
У інших тварин немає прогресу, як заведено говорити. Але насправді людському розуму не потрібен той прогрес. Ми як були шимпанзе з високою самооцінкою, так ними й залишилися, лише палицю змінили на зброю. У нас є знання, які дозволяють зрозуміти, що ми лише купка атомів (як і будь-що інше), і тим не менш ми продовжуємо відокремлюватися від навколишнього всесвіту та наділяти себе якимось значенням, що б давало нам перевагу над деревом, каменем, котом чи черепахою.
І ось я сиджу, з усіма своїми людськими страхами та болем, з тривогою на серці, сиджу та думаю, скільки мені лишилося. Якщо вдається поспати хоча б три години, я вважаю це за щастя. Колись давно я приймав заспокійливий сироп — мікстуру від кашлю, яку порадив Гендріх, — але оскільки в його складі є морфій, то його перестали випускати після заборони опіатів, років сто тому. Наразі я приймаю «Night Nurse»[29], але він мало допомагає.
Звісно, мені б треба сходити до лікаря, та я цього не роблю. Це правило організації «Альбатрос»: ніяких лікарів, у жодному разі. Я відчуваю страшенну провину після мого візиту до доктора Хатчінсона, тому дотримуюсь цього правила. Іноді я думаю: а раптом у мене пухлина в мозку? Щоправда, я не чув, щоб у когось з альб були пухлини. І навіть якби вона в мене і була, то росла б дуже і дуже повільно. Я б міг прожити з нею ще щонайменше звичайний людський вік. Крім того, симптоми все одно не збігаються.
Так ось, головний біль ніяк не відпускає, а завтра мені йти на нову роботу. Я випив трохи води, з’їв вівсянки й тепер іду гуляти з Авраамом. Уночі він згриз бильце дивана, але я не збираюся його сварити. У нього і без цього було непросте життя. Мабуть, мені дістався проблемний собака, щоб я менше думав про свої проблеми. Ця порода — акіта — виведена для життя у японських горах, собака-товариш. І я знав, що в душі він прагне до більш величного оточення, аніж брудні бетонні джунглі Лондона, — хто ж у такій ситуації не згризе диван і не напудить на килим? Він точно не просив собі такого життя.
І ми з Авраамом ідемо вулицями Лондона та дихаємо вихлопними газами.
— А отут колись був колодязь, — розповідаю я йому, коли ми проходимо повз букмекерську контору. — А отут, просто отутечки, старі грали в кеглі щонеділі після проповіді.
Повз нас проходить хлопчина в закочених штанях та завеликій на нього футболці компанії «The Hundreds» — він наче відголосок типового для сімнадцятого століття хлопчини в бриджах та довгій сорочці. Сам він, вочевидь, не має жодного уявлення, кого мені нагадує, відводить очі від свого телефону та кидає на мене невдоволений запитальний погляд. Для нього я звичайнісінький міський божевільний одинак, що говорить сам до себе. Не виключено, що в понеділок я побачу його у своєму класі.