— Ти не старшаєш.
— Ну мамо, годі про це.
— У тебе на обличчі жодної волосинки, а тобі вже вісімнадцять. За останні п’ять років ти зовсім не постаршав.
— Я ж не можу з цим нічого вдіяти.
— Час спинився для тебе, Етьєне.
Наодинці вона й досі називала мене Етьєн, хоча для усіх я був уже Томас. Я спробував приховати власні острахи, щоб заспокоїти її.
— Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сідає. За весною приходить літо. А працюю я так само, як і будь-хто в моєму віці.
Мама погладила мене по голові. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.
— Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.
Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.
— Зі мною все буде добре.
— Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе. Усі пліткують, це ж село.
Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.
— Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, — мовив я.
— Ти ж знаєш, я не люблю міста, — мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.
Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.
— Може, ти і правий… Мабуть, треба було, — зрештою мовила вона.
Знадвору почувся якийсь звук — моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.
— Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.
— Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.
Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.
Я теж побіг. І тоді побачив.
Побачив його.
Джона Гіффорда.
До нього було ще далеко, але цього чоловіка важко не впізнати: він був здоровенний, наче копиця сіна. Він ішов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двічі його страшенно знудило — лишилися дві великі калюжі на дорозі. А сам він, хитаючись, попрямував далі.
Його дружина Еліс і троє дітей бігли за ним та несамовито кричали.
Поки він дійшов до лугу, навколо зібралися вже всі жителі Едвардстоуна. У нього почала йти кров — спочатку з вух, а потім з рота та носа. Вона текла по його бороді. А потім він упав. Дружина стояла коло нього на колінах та намагалася руками затулити його рот та вухо, наче це могло спинити кров.
— Джоне, Господи!.. Врятуй його, Боже!.. Джоне!..
Хтось у натовпі молився, хтось притуляв до себе своїх дітей, намагаючись вберегти їх від цього видовища. Більшість же людей просто за усім стежила з похмурим захопленням.
— Це диявольські витівки, — мовив Волтер Ірншо, точильник ножів. Він стояв коло мене, і з рота у нього жахливо тхнуло. Сьогодні це називають галітозом.
Джон Гіффорд завмер на землі долілиць. Рухалися лише його руки: їх трусило, але дедалі менше. А потім він помер. Просто отам, на лузі, на чорній від власної крові траві. Еліс у страшенному горі впала йому на груди, а натовп селян мовчки стояв навколо.
Неправильно було просто стояти та дивитися на такі особисті прояви горя, тому я пішов звідти. А дорогою мені зустрічалися знайомі обличчя місцевих мешканців, на яких читалося засудження.
— Правильно, Томасе Азар, краще не підходь.
Тоді я не зрозумів, у чому була справа. Та невдовзі я їх згадав, ті слова — то було попередження.
Один раз я озирнувся та побачив тіло Джона Гіффорда, що великою купою лежало на місці. Його великі мертві руки виблискували в місячному сяйві, і місяць здавався ще одним нажаханим обличчям у натовпі.