Я сперся руками на кам’яну підлогу та спробував підвестись, але на мою голову впав ще один удар — і все навколо поглинула темрява.
Іноді мені знов та знов усе це сниться. Якщо я випадково засинаю на дивані, то знову згадую той день. Згадую ті краплі крові на тілі матері. Згадую людей, що стояли у нас на порозі. Згадую ногу Меннінґа, що важко гупає коло мого обличчя, — і прокидаюся багато століть потому.
З того дня все змінилося. Не те щоб моє дитинство було ідеальним, але мені часто хочеться повернутися туди. Туди, до цього всього. До того як я познайомився з Роуз. До того як я дізнався, що буде з мамою. До того як… Хочеться повернутися в часи, коли я був просто хлопчиськом з дивним довгим ім’ям. Звичайним хлопчиськом, який ріс, як і будь-хто інший. Але вороття у минуле немає. Минуле можна тільки нести із собою, відчуваючи його вагу. Нести і молитися, щоб та вага не зламала тебе.
В обід я біжу до супермаркету далі вулицею та купую собі сандвіч з пастромою[36], пакетик чіпсів із сіллю та оцтом і пляшечку вишневого соку. На касі черга, і я йду на касу самообслуговування, якої завжди уникаю. Але день сьогодні невдалий, і тут теж. Механічний жіночий голос повідомляє мені про «невідомий предмет у зоні упаковки», хоча в цій зоні лежать лише мої покупки.
— Будь ласка, зверніться до працівника магазину, — радить мені робот. І знову: — Невідомий предмет у зоні упаковки. Будь ласка, зверніться до працівника магазину. Невідо…
Я озираюся навколо в пошуках допомоги.
— Вибачте, мені потрібна допомога, — гукаю я.
Та навколо жодного працівника. Звісно ж. Неподалік стоїть черга хлопчиків у шкільній формі (білі сорочки із зеленою чи жовтою краваткою) з напоями та пакунками їжі. Вони звертають на мене увагу, щось кажуть одне одному — вочевидь, що я їхній новий вчитель, — та сміються. Мене охоплює звичне відчуття, наче я живу не у свій час. Механічний голос ніяк не замовкне, головний біль посилюється. Лишається тільки стояти та думати: може, Гендріх був правий? Може, мені не варто було повертатися до Лондона?
Я йду коридором в учительську та минаю ту жінку в окулярах, яку бачив у парку. Учительку французької, про яку розповідала Дафна. Вона ще дивно на мене подивилася. Сьогодні на ній червоні бавовняні штани, чорна водолазка та блискучі туфлі без підборів. Волосся вона забрала в зачіску. На вигляд упевнена в собі вихована жінка. Вона перехоплює мій погляд та всміхається:
— Це ви! Ми бачилися в парку.
— О, так, — кажу я так, наче щойно її загадав. — Це були ви! А я новий вчитель історії.
— Отакої!
— І не кажіть.
Крізь посмішку я бачу на її обличчі спантеличення. Я давно живу серед людей та знаю такі погляди. І вони мене лякають.
— Радий знайомству, — кажу я.
— Навзаєм, — відповідає вона з французьким акцентом.
Мені згадується ліс. Спів мами. Я заплющую очі та бачу, як у синє небо злітає насінина клена. Охоплює знайоме відчуття клаустрофобії. Наче у в’язниці. Наче світ настільки малий, що сховатися в ньому ніде.
На тому все. Я йду собі далі. На жаль, не можна так само легко втекти від того, що вона, можливо, подумала.
Після мого першого дня вчителювання я повертаюся додому. Мене зустрічає Авраам на моєму дивані. Я сідаю поруч, а він кладе голову мені на коліна та засинає. Йому сняться якісь його собачі сни, і у нього смикаються лапи. Схоже на кіноплівку, яку зажувало. Ще він зрідка скавчить. Цікаво, про що таке він згадує? Я тихенько гладжу його по спині, щоб заспокоїти, і зрештою він перестає смикатися. Чути лише його повільне спокійне дихання.
— Усе добре, — шепочу я. — Усе добре, хлопчику… Усе добре…
Варто мені заплющити очі, як наді мною нависає громаддя Вільяма Меннінґа.
Вільям Меннінґ суворим поглядом обводить темне небо. У виразі його обличчя є щось театральне, наче все це звичайна вистава. Хоча загалом такі то були часи: епоха Марлоу, Джонсона та Шекспіра. Тоді усе було театром. Навіть суд. Навіть смерть. Особливо смерть. Ми були десь за десять миль від Едвардстоуна, але зібралося все село. Можливо, вам здається, що в шістнадцятому столітті відьомські суди були звичайною справою, але можу вас запевнити, що це не так. То була дуже рідкісна розвага, і люди приїздили за милі, щоб подивитися, познущатися і загалом відчути себе в безпеці у світі, де зло знаходять та знищують.
Меннінґ говорив наче до мене, але водночас і до натовпу. Він був актором. І думаю, одним із людей лорда-камергера.