— Твою долю визначить твоя мати. Якщо вона потоне — це означатиме, що ти невинний, а отже, ти житимеш. Якщо вона витримає випробування стільцем[37] — значить, ти відьомський виродок і місце твоє на шибениці. Зрозуміло?
Я, закутий у кайдани, стояв поруч з матір’ю на трав’янистому березі річки Ларк. Їй теж закували руки та ноги. Її трусило наче мокрого кота — хоча їй і дозволили одягтися. Я хотів хоч щось їй сказати, якось заспокоїти, але знав, що будь-яке моє слово сприймуть як змову чи спроби викликати злі сили. А потім вони потягли її до стільця, що стояв на березі.
— Пробач мені, мамо, — зрештою мовив я.
— Ти ні в чому не винний, Етьєне! Ні в чому! Ти мені пробач, це моя провина. Не слід було нам сюди приїжджати. Не слід було сюди приїжджати…
— Мамо, я люблю тебе.
— Я теж тебе люблю, Етьєне, — її обличчя раптом спалахнуло непокорою крізь сльози. — Я теж тебе люблю. Ти маєш бути сильним. Сильним, як твій батько. Пообіцяй мені, що житимеш! Як би там не було, живи. Ти особливий, і Господь для чогось дав тобі цей дар. Розумієш мене? Ти маєш зрозуміти мету цього. Пообіцяй мені, що ти житимеш!
— Обіцяю, мамо. Обіцяю. Я обіцяю.
Вони почали прив’язувати її до дерев’яного стільця. Вона у якомусь відчайдушному жесті захисту намагалася звести ноги разом, але двоє чоловіків силоміць розвели її коліна та прив’язали до ніжок стільця. Остання металева скоба притисла її до сидіння, і вона закричала.
Я не дивився, як вони тягли її вгору на мотузці. Чоловік із кучмою волосся важко налягав на мотузку, піднімаючи стілець над водою.
Раптом Меннінґ наказав йому:
— Почекай-но, лиши його так, — стілець завис у найвищому положенні.
Я побачив мою матір на тлі суворої небесної синяви. Голова її впала на груди, і вона зустріла мій погляд. Я і досі, через століття, бачу жах у її очах.
— Починайте! — розпорядився Меннінґ, підійшовши до самого берега.
— Ні!
Я заплющив очі й почув, як стілець зі сплеском торкнувся поверхні води. Не треба було дивитися, але я все одно відкрив очі та дивився, як мати зникає під водою, перетворюється на зелено-коричневу пляму в глибинах ріки, а потім зовсім зникає. На поверхню вирвалося кілька бульбашок повітря. Вільям Меннінґ розгорнув долоню — знак чоловікові тримати стілець під водою. Я дивився на ту червону м’ясисту долоню, долоню тупої бездушної істоти — дивився та благав, щоб він нарешті зібрав ті пальці в кулак. Хоча вона все одно помре. Але навіть так, під загрозою власної смерті, я відчайдушно благав Бога, аби її витягли з-під води живою. Я хотів хоча б ще раз із нею поговорити. Здавалося, без її голосу світ перестане існувати.
Нарешті вони витягли з води стілець, на якому повисло мертве тіло. Річка навіки приховала ту таємницю: чи вона навмисне видихнула все повітря, чи від паніки? Чи пожертвувала вона власним життям заради мене? Я ніколи цього не дізнаюся. Але вона померла — і померла через мене. А я лишився живий завдяки їй. Лишився живий шкодувати про ту обіцянку, що дав їй наостанок.
Частина друга
Чоловік, що був Америкою
Я тут.
На парковці для автомобілів. Щойно закінчився другий робочий день в окфілдській школі, і тепер я знімаю замок зі свого велосипеда, який вранці прив’язав до металевої огорожі парковки. Я не довіряю автомобілям, тому їжджу на велосипеді. Їжджу вже років сто та вважаю велосипед дійсно одним із найвидатніших винаходів людства.
Іноді зміни на краще, а іноді ні. Наприклад, сучасні туалети зі змивом — точно на краще. А от каси самообслуговування в супермаркетах — точно ні. А іноді зміни одночасно і на краще, і ні. Як Інтернет. Як електронне піаніно. Як часник, що продається вже порізаним. Як теорія відносності.
Усе життя таке. Не треба боятися змін і не треба особливо їх заохочувати. Звісно, якщо вам нíчого втрачати. Зміни — це і є життя. І це єдина константа, на яку я спираюся.
Камілла прямує до свого авто. Це та жінка, яку я бачив у парку й у коридорі вчора. Тоді, учора, ми не дуже багато говорили, бо мене охопила клаустрофобія і схотілося втекти.
Але тепер тікати нíкуди. Вона підходить до своєї машини, відчиняє дверцята та кидає погляд у мій бік — а я ніяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрічаємося поглядами.
— Вітаю!
— О, привіт!
— Ви історик, еге ж?
Історик.
— Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, — пояснюю я.
— Хочете, я вас підвезу?
— Ні-ні, — надто швидко відповідаю я. — Я… тут… це…
(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)