— Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.
Не знаю чому, але випалюю:
— Я теж народився у Франції. — Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?
Інша вчителька — з нею я ще не знайомий — виходить зі школи.
Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:
— То що, ви теж говорите французькою?
— Oui. Але моя французька дещо застаріла — un peu vieillot[38].
Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд — впізнавання.
— C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître.[39] Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.
— Мабуть, мого допельґанґера[40]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.
Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.
— У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, — упевнено розповідає вона. — Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.
Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.
— Це чудово.
— А коли ви востаннє були у Франції?
— Уже давно, — я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. — До завтра!
— Я точно згадаю, де я вас бачила! — сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». — Я розгадаю вашу загадку!
— Ну ж бо! — кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: — Чорт забирай…
Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто — взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька — маленька, але небезпечна — часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?
Трохи пізніше телефонує Гендріх.
— Ну що, як тобі Лондон?
Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся єлизаветинське пенні, що я ношу із собою вже кілька століть. Зазвичай воно просто лежить у моєму гаманці, у поліетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стіл. Я роздивляюся герб, що повільно стирається з поверхні монетки, та згадую, як Маріон міцно стискала її в руці.
— Нормально.
— А як робота? Ти… пристосовуєшся?
Щось у його голосі мене бентежить. Він говорить якось… по-опікунськи. А оце його «пристосовуєшся» звучить дещо глузливо.
— Слухай, Гендріху, ти мені вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволі пізно, і я б хотів завтра встати раніше, аби підготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз ліг спати…
— У тебе й досі болить голова?
— Іноді.
— Це нормально. Усі ми проходимо через це в середньому віці. Це біль спогадів. Для тебе зараз головне — берегтися. Сучасне життя не надто заспокійливо впливає на мозок. Спробуй менше сидіти за комп’ютером. Очі в нас теж не створені для такого. Взагалі нічиї очі для такого не створені. Крім того, блакитний спектр погано впливає на добові ритми.
— Саме так, добові ритми. То я краще піду спати.
— Це дещо невдячно, як гадаєш? — зауважує він після миті тиші.
— Що саме?
— Твоє ставлення.
Я кладу монетку в пакетик та закриваю застібку.
— Ставлення тут ні до чого. Взагалі ніякого ставлення немає.
— Я останнім часом багато думав.
— Про що?
— Про початок.
— Початок чого?
— Нас. Про ті часи, коли я почув про доктора. Коли відправив телеграму Аґнес. Коли вона по тебе приїхала. Коли ми вперше зустрілися. 1891 рік. Чайковський. Гарлем[41]. Хот-доги. Шампанське. Регтайм[42]. Усе це. Я перетворив кожен твій день на день народження. І я досі це роблю. Міг би робити, якби тобі не кортіло жити найбільш нудним життям, яке тільки можна уявити. І якби ти нарешті поборов своє маніакальне прагнення відшукати Маріон.
— Вона моя дочка.
— Це я розумію. Але ти тільки-но подивись, які життя в тебе були. Які життя я тобі дав…
40
Дослівно — двійник. У літературі епохи романтизму це дияволічний двійник людини, антитеза янголу-охоронцю.
42
Жанр американської музики. Початково виник як спосіб гри на фортепіано, який імітував звучання банджо, а в 90-х роках XIX століття розвинувся як інструментальна форма.