— …але в нас тут не сільська школа в Саффолку[11]. Це Лондон. І це майже його серце — Тауер-Гемлетс.
— Діти усюди діти.
— Так, діти чудові. Але це інакший район. Тут у дітей немає тих самих привілеїв, до яких ви звикли. Мене турбує ваше дещо відлюдницьке життя.
— Так, вас може це дивувати.
— Крім того, більшість дітей і з сучасністю «на ви», не кажучи вже про історію. Їх турбує тільки власне життя. Зацікавити їх не так просто. Як ви плануєте оживити для них історію?
Простішого питання складно було придумати.
— Історію не треба оживляти. Вона й так жива. Ми — це історія. Не політики та королі, а люди. Кожна людина — історія. Ваша кава — історія. У розмові про саму тільки каву можна пояснити всю історію капіталізму, імперіалізму та рабовласництва. Важко уявити собі, скільки страждань та крові стоїть за оцим паперовим стаканчиком вашої кави.
— Якщо ви хотіли позбавити мене апетиту, вам це вдалося.
— Вибачте мені. Але, думаю, ви мене зрозуміли: історія всюди. Головне, щоб люди це зрозуміли.
— Згодна.
— Історія — це люди. Усі люблять історію.
Дафна кидає на мене сумнівний погляд: брови злітають угору, а шия трохи подається назад.
— Точно?
— Просто треба донести до людей думку, що всі їхні вчинки, усе, що їх оточує, — усе має своє коріння в минулому. Що на їх життя вплинув Шекспір, наприклад. Уплинула кожна людина, що колись жила на Землі.
Я переводжу погляд на вікно. Звідси, з третього поверху, навіть крізь лондонські тумани відкривається чудовий огляд. Ген там стародавня георгіанська будівля, повз яку я проходив уже безліч разів.
— Погляньте на ту будівлю. Бачите оту, з димарями? Там була психіатрична лікарня. А отам, — я показав на іншу низьку будівлю з цегли, — була бійня. З кісток робили порцеляну. Якби ви пройшли цією вулицею двісті років тому, то з одного боку почули б голосіння людей, яких записали в божевільню, а з іншого — крики худоби.
Якби. Якби. Якби.
На сході було кілька дахів, укритих черепицею, що стояли в ряд.
— А отам, у пекарні на вулиці Олд-Форд-роуд, колись збиралися суфражистки східного Лондона на чолі з Сильвією Панкхьорст. У них був величезний плакат із золотими літерами: «ПРАВО ГОЛОСУ ДЛЯ ЖІНОК», він висів неподалік від старої сірникової фабрики, його важко було б не помітити.
Дафна щось занотовує на аркуші паперу.
— А ще тут написано, що ви граєте на музичних інструментах. На гітарі, піаніно і скрипці.
А ще на лютні, подумки додаю я. І на мандоліні, цистрі[12] та вістлі[13].
— Саме так.
— Ганьба Мартінові.
— А хто такий Мартін?
— Наш учитель музики. Він просто безнадійний. У його руках і трикутник не звучить. Але він, нещасний, вважає себе рок-зіркою, не менше.
— Я люблю музику. І грати люблю. Але вчити… вчити грати важко. Мені й говорити про музику важко.
— На відміну від історії?
— На відміну від історії.
— Здається, ви не відстаєте від сучасності?
— Звісно ж, — брешу я.
— І вмієте ладнати з молоддю?
Я знизую плечима та роблю відповідний для цього випадку вираз обличчя.
— Мені вже п’ятдесят шість, тож у ваші сорок один ви здаєтеся мені молодим, — зауважує вона.
П’ятдесят шість — це ще молодість.
І вісімдесят вісім — молодість.
І сто тридцять два — теж молодість.
— Я, мабуть, з тих, хто в сорок один уже немолодий.
Вона всміхається та клацає ручкою. Потім ще раз. Клац — потім момент — і знову клац. І що довше живеш — дедалі складніше сприймати отакі крихітні миті життя. Складніше жити не в минулому й не в майбутньому, а зараз. Просто зараз.
Як казала Емілі Дікінсон, вічність складається з безлічі «зараз». Але як же жити в цьому теперішньому моменті? Як позбавитися привидів інших «зараз»? Простіше кажучи, як жити?
Я відволікаюся.
Останнім часом це трапляється частіше. Я чув про це від інших альб. Коли досягаєш приблизно середини свого життя, думок стає забагато. Спогади натискають. Починається головний біль. Сьогодні, наприклад, мені трохи легше, але голова все одно болить. Намагаюся зосередитися, схопитися за оте «зараз», що було кілька секунд тому, — те «зараз», де я насолоджувався цією співбесідою. Насолоджувався звичайністю. Чи ілюзією звичайності.
Звичайності не буває.
Тільки не в моєму житті.
Я намагаюся зосередитися. Дафна хитає головою та м’яко сміється. Я не розумію з чого. У її погляді з’являється щось сумне.
— Загалом, мені сподобалися ви та ваше резюме, Томе.