Отак я опинився перед її дверима.
Постукав та почав чекати відповіді.
Сторож із церкви проходив повз.
— Хлопче, на будинку мітка, — мовив він.
— Так, я знаю.
— Не ходи туди. Це небезпечно.
Я виставив перед собою руку:
— Не підходь. Я теж проклятий. Не наближайся.
Звісно ж, я брехав. Але брехав дієво, бо сторож поспіхом забрався геть.
— Роуз, це я, — мовив я крізь двері. — Це я, Том. Я щойно бачив Ґрейс коло річки. Вона сказала, що ти тут…
Я довго чекав, але зрештою почувся її голос:
— Томе?
Я вже багато років не чув її голосу.
— Боже, Роуз, відчиняй же! Нам треба поговорити!
— Ні, Томе, не можу, я хвора.
— Роуз, я знаю. Але я не захворію. Я за останні місяці спілкувався з безліччю хворих на моровицю[15], та підхопив лише застуду. Роуз, благаю, відчини.
Вона відчинила.
І я побачив її. Жінку. Ми були приблизно одного віку, але вона просто виглядала на свої п’ятдесят, коли сам я скидався на підлітка. Шкіра в неї була сіра, а виразки вкривали обличчя, наче мапа островів. Вона ледь стояла, і я почувався винним за те, що примусив її встати з ліжка. Тим не менш вона зраділа мені. Я допоміг їй знову лягти та сів поруч.
— А ти молодий… досі… майже хлопчисько.
— Дивись, у мене отут зморшка. Бачиш?
Я узяв її руку та приклав собі до лоба, бо зморшку вона розгледіти не змогла.
— Пробач мені, — мовила вона. — Пробач за те, що я прогнала тебе.
— Ти мала рацію. Моє існування становило загрозу твоєму життю.
Маю сказати: я не впевнений щодо слів, які наводжу тут. Імовірно, ми говорили якісь інакші слова, але я так пам’ятаю, а більше мені немає на що покладатися. Ми завжди вважаємо наші спогади більш реальними за саму реальність, а вони не завжди збігаються.
Хоча оці слова я чітко пам’ятаю:
— Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз.
Я відчув жах від усвідомлення її жаху. Мабуть, ось це і є розплата за кохання — відчувати біль іншої людини як власний.
Роуз іноді починала марити. Хвороба швидко її забирала, майже в мене на очах.
Ми були як дві протилежності: моє життя лежало переді мною в майже нескінченному майбутньому, а її — стрімко добігало кінця.
У будинку було темно, вікна забрали дошками. Вона лежала на ліжку у вологій нічній сорочці, а її обличчя скидалося на мармурове — сіре з червоним. На шиї набрякли бубони з яйце завбільшки. Моторошно було бачити її у такому понівеченому стані.
— Усе добре, Роуз… Усе добре.
Очі в неї розширилися від жаху, наче щось напирало в голові зсередини.
— Тихше, тихше… Усе буде добре.
Сміховинно. Просто сміховинно. Нічого не буде добре. Вона застогнала, і тіло її скрутило болем.
— Тобі треба піти, — сухо мовила вона.
Я нагнувся до неї та поцілував у брову.
— Обережно.
— Це нічого. Я не захворію.
Насправді я не був упевнений, що не захворію, хоча тепер знаю, що це правда. А тоді, у свої сорок два роки (хоча виглядав я на шістнадцять — Роуз дала мені стільки), я не міг знати цього напевне. Мені просто було все одно. Після років без неї моє життя все одно втратило сенс.
Я не бачив Роуз із 1603-го, але кохання нікуди не зникло й не ослабло. І мені було боляче. Я б запросто проміняв той біль на будь-який фізичний.
— Ми з тобою були щасливі, правда? — ледь помітно всміхнулася вона.
Я згадав, як проходив повз амбар із вівсом та важкими кадубами з водою. Був ранок якогось давно забутого четверга, і я насолоджувався теревеньками з нею. Згадав радісну посмішку на її обличчі. Згадав тіло, яке викручувало не болем, а задоволенням: ми намагалися поводитися тихо, як мишенята, щоб не розбудити її сестру. Згадав довгу дорогу назад з переправи — як я тікав від бродячих собак та борсався у багнюці, поспішаючи до неї. Вона була метою всього, що я робив. Тоді всі наші розмови, взагалі все зводилося до найпростіших істин.
— Були, Роуз. Я кохаю тебе. Я до нестями тебе кохаю.
Я хотів підняти її та нагодувати пирогом з кролячим м’ясом чи вишнями, щоб їй стало краще. Я бачив, що їй неймовірно боляче — настільки, що вона охоче померла б просто зараз. Але я не розумів, що це означатиме. Я не знав, як світ продовжуватиме існувати після цього.
Але я хотів ще дещо дізнатися. Я сподівався отримати відповідь.