«…Коли ми дивимося під збільшувальним склом на найрівнішу і гладеньку поверхню, то з'ясовуємо, що насправді вона дуже нерівна, груба, повна дір. У дуже малих масштабах ми завжди доходимо до межі, на якій стає очевидною зернистість матерії, її квантовий характер. Повірте мені, так само з часом пише Гокінг…»
Стівен Гокінг! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім'я було мені знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики Кембриджського університету ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…
Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні повірити.
Якщо, звісно, він ще живий.
Може, написати листа «Шановний пане Гокінгу…»?
За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді загнати мене до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже розвинене почуття колективізму.
Скільки ти тут будеш сидіти? каже він сонним голосом. Ти ж у відпустці!
Шановний пане Гокінгу… замислено бурмочу я.
Що? Ти в порядку?
Так, так! відмахуюсь я.
Мирось довго і багатозначно п'є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.
Що за секрети? підозріло каже чоловік.
Жодних! Просто мені треба дещо з'ясувати, нетерпляче кажу я. Іди, я скоро…
Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.
Отже, що каже Гокінг? Я знову відкрила посилання:
«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.
Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.
Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»
Все це було страшенно цікаво і... дуже далеко від мого розуміння.
Я навіть пошкодувала, що я скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.
Та дівчинка…
Хто б вона була її НЕМАЄ. Не може бути!
Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…
Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.
І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?
Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.
Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… гоббітами…
Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.
Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.
А що відбулося зі мною?
Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!
Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.
Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.
Викреслити з голови.
Вимкнути ноутбук.
Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть «пороблено»…
Я поглянула на Місяць.
Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…
Стоп! Стоп. Стоп…
Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».
Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов'язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ звичайний, другий «тіньовий».
В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.
Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.
І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.
Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе це вже занадто!
Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою два кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в дитинстві».
Треба випити ліки і лягти!
Але як заснеш?
І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?
Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?
Знову стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…
...Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.
Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, нищить минуле.
Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов'язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.
Це «відтинання» сталося миттєво.
Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!
Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.