Подякуймо Богові, а відтак авторам за наше просвітління - ваше, дорогі мої, і моє. Якщо я зуміла вам передати НАЙГОЛОВНІШЕ, то я спокійна.
Тепер і вам, і мені буде добре.
Чужа війна
Азаміна
Серед дітей - від чотирнадцятилітніх до зовсім крихітних дворічних - вирізнялась одна дівчинка. Власне, вона тільки зростом була дитиною літ десяти-одинадцяти, а всім видом уособлювала щось таке застигле, вічне - позачасове.
- Круга, хлєба... - благали діти.
- Папа Володя, дай мне...
- Папа Саша, я здєсь...
- Папа Петя...
І так сотня голосів волали, а ті, що не вміли просити, витягували невмивані рученята вгору і плакали. Голодним дитячим плачем.
"Папам" була по дев'ятнадцять, заледве двадцять. "Папа" відзивалися до своїх дочок і синочків, підносили їм хліб, фрукти, наливали в пластикові каністерки та відерця залишки супу, молочної каші із солдатської їдальні. Діти шарпалися, випиналися одні поперед одних, жадібно хапали з рук солдатів їжу, звалювали менших у калюжу, що не просихала перед кухнею, роздавався плач, розпачливий рейвах. Голод - не брат.
Тільки в цієї дівчинки, що трималася збоку, була незворушна, статична міна на блідому високочолому виді. Великі голубі очі не благали, руки не хапали - вона стояла, ніби спала навстоячки із широко відкритими очима. Якби не дитяча постава, їй можна була б дати років... Навіть важко сказати. Ті очі, великі, як світ, відбивали в собі стражденну картину війни. А війна без віку.
Скільки війні?! Отож бо...
- Як тебе звати?
- Азаміна, - дівчина розуміла по-українськи, і всі тут діти швидко уловлювали зміст сказаного, хоча солдати українського миротворчого батальйону говорили переважно російською, то і дітлахи просили їсти по-російському.
- Папа Володя, я здєсь, дай мнє...
Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.
- Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...
Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.
- Вот у мєня...
Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.
Вони вже це знають.
- Азаміно, скільки тобі років?
- Одинадцять.
Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.
- А тато в тебе е?
- Ні, погиб на лінії.
- А мама?
- Погибла.
- А ти з ким живеш?
- Сестра десять і брат два мєсяца.
- Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?
- Тільки молока. І... круга...
Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.
Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.
- Марія, мама Марія, ти єдєш?
- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.
В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.
Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.
- Я буду помніть...
Прощальна хвилина перед їдальнею.
І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?
Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.
Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.
Війна скінчилася.
Діти, котрі вижили, попідростали.
Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.
Може, вона стала матір'ю.
Та що я?
Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.
Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..
Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.
Стань щасливою, Босніє!
Женька
Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.
- Цигарки є?
Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.
- Женька! - погрозила пальцем русява медсестра
Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.
- Тут добре лікують, ліпше, як французи.
- Женька, ґев мі, ґев мі бек...
Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.
- Мамі писав?
- Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.
- Вона все ж чекае звістки. Журиться.
- Отакої? Краще хай чекає, аніж має дізнатися. – Женя гасить опалок і затягується новою цигаркою.
Коли він говорить, очі кліпають по-дитинячи, верхня губа ледь опушена - можна і не голитися.
Виймає з-під подушки лист.
- Від мами?
- Від дівчини...
- Це ж добре.
Женя мовчить. Що тут доброго... Вона пише йому в Сараєво, листи пересилають до Загреба - і читати гірко. Як сіль на рану.
Цигарок у шпиталі не дають. Хоч трісни з розпуки. І сестра-ровесниця не хоче зрозуміти, що не та рана не заживе, інша - глибша...
Так рвався в армію. А який був радий, коли відібрали в миротворчий батальйон. Чув, що небезпечно, але чув і про гроші, які тут платять. І так цікаво звідати молодому воякові, як то воно на війні. А потім повернутися додому, кохана дівчина ще дужче любитиме. Як виряджала, так плакала, аж голуба блузка спереду намокла, ніби від дощу. А він обнімав її і кружляв у танці, не журися, мила, я швиденько - туди й назад, мені це конче треба, я ж мужчина. Два роки промайнуть, як дві літні ночі. А тоді весілля таке вгрохаємо! На всі зароблені долари. Закружляю тебе в танці до запаморок... Він гарно танцював.