- Ні, не вмовляйте, писати додому не буду. Нікому...
- Женька, нє лублу, - кокетливо надула губки русявка в зеленій медичній формі.
Він випалив майже пачку "Мальборо". За годину, поки ми говорили.
А рана болить.
Десь від стегна віддає аж у серце.
А ту міну він бачив. Маленька, як коліщатко від його дитячого авточка. Бачив і наступив.
Вона на нього чатувала.
Хвала лєпо, але...
Не можу звикнути до бронежилета. Тягне він мене до землі, ремені муляють застібками в плечі. Ще в літаку хотіла задрімати, притулила голову до борта, а шолом такий твердий, ніби впхнули мою голову в спижевий мамин баняк від голубців і луплять зусебіч палицями.
А тільки зніму того шолома, мій напарник Андрій кричить:
- Каструльку! ..
Так він називає голубого шолома. Вдома у нього вже один такий є, з минулих відряджень до Боснії, в кількох місцях добре пошрапнелений.
- Пане підполковнику... Андрійку, мені ж голову відмолотить, товче мене оця ваша каструлька. На кого її робили, уже точно не на людську голову.
- Сказав, каструльку - виконуйте. А то не буде що молотити, без голови зостанетесь.
Андрій мені, як син. І за віком, і за нашою тривкою дружбою. Це ж він спонукав мене їхати на війну, він закамуфлював телекамеру, нашу Пані Соньку, як він її прозвав. Але це вже було потім.
Ми обоє військові журналісти. На нас плямиста польова форма, як у боснійців, та і в сербських вояків нічим не відрізнена. Нас потім у Загребі без "каструльок" хорвати мали за сербів.
Ходимо територією українського батальйону тут і штаб, і казарма, далі - їдальня. Вона, правда, аж за сталевими вагончиками - прихистком від снайперських куль. А снайперів тут чи не в кожнім будинку. Зайняли позиції на горі і "пуцають" вдень і вночі - їм байдуже, “очі” в снайперської гвинтівки всезрячі. Серби - снайпери справні. А ще, кажуть, тут і донські козаки з'являлися - оті вже вціляють в око білці, у тих рука набита. Іноді граються: біжиш мимо вагончиків до їдальні, а кулі цок-цок - рикошетять по грубій сталі над головою. Пригинаєшся, звичайно, розгублюєшся, ото десь тішиться снайпер: а налякав миротворця?
Андрій каже:
- А ходімте, покажу наші спалені вантажівки, що від мінометного обстрілу згоріли два місяці тому. Це тут, поруч. Заодно зафільмуємо вирву, де минулої поїздки мало не з-під ніг мені землю вирвало. Отакенна яма!.. Побачите.
Якийсь наш солдатик провів нас у двір прямо через вибите вікно казарми - ось і ряд обгорілих залізяк, в яких важко пізнати "ЗІЛи". Згинаюся, щоб узяти сувенір на згадку. Це маленька картинка з епідіаскопа, придивляюся проти світла - "Медуза Горгона".
- О, є перша назва моєї статті, кажу підполковникові і показую плівку. Він одним оком оцінює мій трофей, другим у телекамері - фільмує, аж гай гуде. І яму-вирву, і казарми із вікнами, забитими мішками з гравієм, і бійців.
Це ж перша година нашого перебування в Сараєво. Нам усе цікаво. "Пишемо" на камеру все, а вдома змонтуємо. Не захотіли обідати не пішли до їдальні з усіма, зате маємо перші враження. А вони найсильніші.
Вертаємо тим же “віконним”, ходом. Коли дивлюся, мій підполковник пошурував сходами кудись на другий поверх, я тільки його черевики вгледіла. Та й мене двоє вояків у таких формах, як моя, взяли під рука, супроводжують. Культура, думаю, Європа, війна війною, а етикет у крові... Коли виводять і мене сходами нагору. Заводять до якоїсь широкої кімнати - і в куток. Руки за спину. Стій, як дитина, що провинилася у дитсадку. Зашкребло в грудях лихе передчуття, повертаю голову, а ззаду штик і безпощадний погляд літнього вояка.
- Що таке?
- Рат.
Рат, сама знаю, що війна, але чому Андрія повели і мене носом у кут?..
- Ми з Міністерства оборони України, ми - ваші друзі, миротворці.
- У нас рат, а ви шпіони, ви нас знімали.
- Ми хочемо правду про ваш рат показати. Хіба це для вас зле?
- А хто вас знає? Ми не маємо часу виясняти, хто ви і що ви. Ви порушники, отже -розстріл.
Я і помолитися не змогла. Все покинуло мене. Ноги стали дубові, голова свинцева. Губи ледве ворушились.
- Як вас звати?
- А що?
- Ви ж, бачу, інтелігентна людина...
- Я вояк. Край свій бороню. А ви нам заважаєте, путаєтеся під ногами... Звуть мене Мустафа.
Ніколи його не забуду. Погану маю пам'ять на людей, часто сплутую когось із кимсь, а цього до смерті запам'ятала. Його шляхетне, хоч неголене, стомлене, суворе лице. Доктор економічних наук, потім виявилось.
Зайшов молодий двометровий красень, лице усміхнене, голос вкрадливий-начальник служби "безбєдності". Гарно звучить - не "безпеки", а "безбєдності". Але поводиться, як і наші "восьмушники", обережно, по-котячому, так і зирить в душу.
Посадив нас, "куточників", на стільці, переглянув зазняте на камері.
- Пробачте, але це мусимо стерти.
- Та все зітріть, в два голоси, не змовляючись, випалили ми з Андрієм. Ех Куліш, Куліш! Відчайдушна голова! Навіщо ти їхні стіни займав, їх вікна, хай їм добро... Хай я, літня жіночка, незнайка, забрела через вікно чужої казарми на їх територію, а ти ж, пане підполковнику, тут не вперше, мав би знати, де чиє. Вантажівками йому, бач, похвалитися забаглося. Були б нам " ЗІЛи", якби не цей усміхнений молодик. Мустафа ех який був охочий нас коцнути. І кінці у воду - у них рат...
Трохи кров відхолола в жилах, невже це з нами отаке ні сіло, ні впало, як співав Висоцький - "только прілетелі, сразу селі". Ой сіли! Першої години - нічого собі відрядження починається.
Андрій з нервів сміється, говорить щось сербською, таки добре шварскотить, вже наловчився за попередні приїзди.
Я також розхоробрилася.
- Хочете анекдот?
Андрій здивовано зводить на мене очі: очманіла з переляку, анекдоти начальникові безпеки розказує...
Начальник поблажливо кивнув.
- Так ось. Ведуть рецидивіста на розстріл. А він питається в конвоя що за день сьогодні. "Понеділок", - каже той. "Нічого собі, тижденьок починається! .."
Андрій напружено вслухається: мало чого в такій ситуації жінка бовкне. Ще чого доброго знов розведуть до стінок Мустафа ще тут.
Начальник регоче і позитивно оцінює мій жарт:
- А ви молодець.
- Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.
Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...
- Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна. - Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.
Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.
Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.
- Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.
- Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.
Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:
- Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.
"Нічого собі тижденьок починається.."
Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.
Не пішли й вечеряти.
Яка вже там вечеря!..
Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!
Землячка
Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.