Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.
А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.
- Та ви куди?!. - перестрашено спиняє мене наш офіцер.
Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.
- Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту? - благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.
З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога. І я йду.
Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...
- Що таке? - запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.
- Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.
- Мешти?.. -дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.
Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.
Я намагаюся щось вияснити:
- Вам що дати за це?
- Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?
- Принести хліб? - ще не дотумкую.
І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.
- Хіба так можна? - дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми. - Ви ж могли в таку халепу вскочити!
- От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.
- Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...
- Туфлі, хліб... Ви ж бачили, хто там ззаду стояв?
- Два молодики.
- Один з ниx цілився під ваш голубий шолом.
- Але ж вона кликала. Ті очі благали допомоги - я певна.
- Ви ще не здогадалися?
- Шпигунка?..
- Ага, шпигунка. Тут таких море. Сутенери водять.
- Невже?.. Але ж, пане підполковнику, вона говорила по-українськи! Як же я не второпала? Та акцент у неї такий м'який, полтавський...
- Наталка-полтавка! - розреготався підполковник, витираючи хворе око під чорними окулярами. Аякже, землячка.
Враз умовк і вже зміненим тихим голосом проказав:
- Чого тільки тут, на війні, не побачиш? І той світ з пеклом, і таке, що й не снилося, не те що землячку.
Пачка солі
Летимо в Жепу, в анклав Жепу. Це високогірний район у Боснії, дуже подібний на наші полонинські Карпати. І овечки там пасуться, правда, проти сонця вони виглядали якісь золоторунні. Війна гримить, а вони собі попасають під ліском, коло самого Злого Верха.
Але Злий Верх ще буде. А ми поки що проходимо ретельну перевірку і сідаємо до вертольотів. Тут і французькі вояки, і американські, і норвежці, і кого тільки нема... З України нас тільки троє - генерал, я та підполковник Андрій Куліш. Ми вже трохи "обжилися" на цій чужій війні. Спочатку, здавалося, потрапили на той світ у саме пекло. Все догори ногами. Хати без вікон, без дверей, без дахів, дерева без верхівок, діти без посмішок, опухлі з голоду. Міномети палять по будинках, на вулицях трупи, які нікого не цікавлять. Тільки-но ми сідали на Сараєвськім летовищі, як нас обстріляли - зустріли, якби сказати, привітом війни. Мовляв, не на курорт приїхали. Та ми відчули все одразу: перед нашим літаком убило дівчину. Вона лежала у калюжі крові, і наш генерал від цього видовища втратив дар мови. Генерал на фронтах не бував, він “зріс” до свого звання вже за самостійної України, і це була його перша війна. Тим же рейсом через пару годин генерал відлетів назад, зате інший, уже бувалий в бувальцях, залишався ще на кілька днів. Найдовше мали "гостювати" у воєнній Боснії ми удвох з підполковником, колегою по перу. За Андрієм я, як у Бога за пазухою. Нема такого, що б він не знав або не вмів. Не він мені за сина, а я, вдвічі старша, йому за дитину.
Андрій колись був танкістом. Потім в іншому "фаху" в Азії дечого набачився.
Стоїмо в так званій приймальні командуючого сектором Сараєво, я маю брати інтерв'ю в цього англійського генерала. Приймальня, видно, колись чиясь велика спальня, так і залишилася з двома парними ліжками, з трюмо і кольоровим телевізором. На ліжках посідали миротворці і позирають на екран.
- Москоу, Москоу...
Ага, Москва. Кремль. Чи це кіно? Ба ні, танки до Білого Дому фугують.
- Дивіть, дивіться, - смикає мене за камуфляжку Андрій, - люфа танка стала на кут заряджання. Що зараз буде!..
Так і сталося. Прицілилася, посмикалася і бахнула в другий поверх Кремля.
- Революція. В руських знов революція, - засміявся гонористий французький майорчик.
- То що, серйозно стріляють ? - перепитую сама не знаю кого. - Це не кіно? Це тепер?
- Та ж, бачите, - каже всезнаючий мій напарник. – От петрушка, якби ще нам не відгукнулось...
- Пані, - обережно торкається рукава молодий канадець, - вам слід миротворити ось там, у Москві...
Доки Андрій мені переклав, офіцер з єхидною фізіономією втік.
А й справді, хвилююся, гасимо вогонь у Боснії, а хтозна що в нас там коїться.
Люди на війні звикають. Навіть дітлахи лазять по підбитих танках, ганяють окопами, бо війна війною, а вони малі і їм треба гратися. Вода всюди затруєна, хліба нема, електрики також, зате зброя валяється всюди, правда, залишки зброї, та справжньої, і гратися є чим, і ховатися є де.
Поволеньки і я звикла до стрілянини. Навіть мову перестрілок почала ночами розуміти. Ага, це снайпер. А це з-під нашої казарми кулі пішли. А оце вже провокує - ану чи відізвуться. Є, відповіли довгою чергою. І знов тихо. Але ненадовго. Коли зовсім умовкають, тоді вже й не спиться - щось тут затівається, раз не стріляють...
І до такого звикаєш.
А як можна звикнути до того, чого пояснити не можна. Війну ніхто пояснити не може. Про неї можуть писати, зображати її різними ракурсами, кожен на свій лад, а дати логічного пояснення ходу війна неможливо. Бо війна не має логіки. Вона - найнелогічніше з людських діянь. Як трясовина. Всіх зассе, хто в неї вступить. А там, на дні, вже нічого не видно, хто б ти не був - не ти нею, а вона тобою править. Своїми алогічними правилами. Не дивно, декотрі молоді миротворці сходили з розуму, не сприйнявши очевидного.
"Ту кулю, що твоя, ти не почуєш, а решта мимо тебе пролетять", - як я глибоко відчула зміст Андрієвого прислів'я, він і раніше його повторював, але дійшло до мене саме тут. Аж тепер доречно і заспокійливо діяв цей вислів. Бо розповідай сто разів про гриби тому, хто їх не бачив, не куштував, він так і не знатиме їх смаку...
Ех, гриби, гриби... Як вони виманювали наших хлоп'ят на міни у боснійських лісах. Сидять бійці на чек-пойнті, їсти хочеться, французькі пайки хоч і ситні, та незвичні, супчику хочеться, та щоб із білими грибочками. А грибів кишить, ступи за кущ, а там... І нема хлопця, у ліпшому разі - ногу відірве...