- Слава Ісусу Христу! Але бігме, яка красна дівка - кілько вожу дараби, ще такої не стрічав!..
- Хоч у воду скачи, - додав молодший.
- Пусто втопишся, бо це моя дівка, уже запізно, - відповів керманичеві Дмитро голосно і впевнено.
Ці слова, що виголосив Дмитро, запали у дівочу душу найкоштовнішим скарбом: ні до них, ні після них нічого дорожчого від цих слів вона не мала.
І носила їх у собі скрізь, вона рятували її від прикрощів - усе пусте, він мене назвав своєю! І земля сама носила її, сама тручала та порала всіляку роботу.
Лазирчучка чинилася, що нічого не знає, а може, в такий спосіб ділила дівочу радість, бо ж для неї тільки і жила.
- По що такі до церкви ході? Гріхи людські збирати, - питалася і сама собі відповідала Юрчиха уже по дорозі з церкви. Говорила ніби до всіх і ні до кого, але так, щоби і Васюта і люди чули. - Дома дранки нема постелити, а воно корками по церкві вискрипує - тьху! Якась побліка! Аби моя таке лєнтє на себе натягла, я би до стайні, не то шо до святої церкви, не пустила. Відданиця шмарката, хату не вміє замести, жабі дорогу не годно перейти, а за парубками добре стріляє...
Варвара була на п'ять років старша від Васюта, а це вже в горах, вважай, стара дівка. І хоть багата одиниця, але така, прости Господи, ряба та бульката, шо її ще малу прозвали Жабою і ні разу ніхто не сватав.
Коли чужинецький парубок зачинав приходити до церкви, то не тяжко була здогадатися - заодно має тут свій інтерес. Юрчиха знала, що це багацький Івантушів одинак, то як би Івантушеві не з’єднати його млин з її родючим ґрунтом, ба і в Глинянім її сінокоси акурат межують з мельниковими. Сам Бог велів цьому одинакові сватати її одиначку - інакше собі Юрчиха і не гадала і в думці не допускала. Певно, що тільки через її доньку ріжнянський парубок забігає щонеділі.
Аж тут ця стареччина дибає за його конем, та вся аж паленіє з гонору, що такий файний та багатий несе її полатані бесаги з мукою на кулешу з Ріжна аж на Лазирчуччину призьбу. А най си преч каже!..
А Васюта собі щовечора брала кожушину та йшла спати на оборіг на сіно. Зорі сипапи злото-срібло понад кичерою, бризкало того добра і на Васютин оборіг, а коли місяць сховався від своїх гамірливих шанувальниць-зірниць за копицею хмари, хтось шепнув коло вуха сонної дівчини:
- Тихо, т-с-с, лише не бійся, бо я тебе не скривджу, видить...
То був не сон, то був таки він, Дмитро. Парубок як завізьметься, то під хмарами вислідить ту, котра йому мила. А він уже ходив попід хатою, Васюта кілька вечорів щось зачувала, як ще й на оборозі не ночувала: хтось там надворі ä. Серце її чуло, що то не лиха людина, а той, кого воно жадало. Може, того й заставило дівоче серце впросити неню позволити спати на оборозі. І мамине серце не відмовило.
Дмитро так і не доказав, хто видить, що він її не скривдить - Бог чи місяць, але Бога в свідки не зважився брати, а місяць сидів за хмарою, то леґінь притих осторонь дівчини на самім краю оборога, як великий несміливий кіт, що нечутно видряпався на сіно, бо драбину Васюта витягувала за собою наверх.
- То що, душко, - розхоробрився врешті, не мовчи, щось кажи мені, не встидайся, вночі то і так не видко.
Васюта не вірила, що це не сон. Вона так і не розтулила повік чи то від сорому, чи від страху, що все зникне, як приснилося. Мовчала.
- Затялася. То я тобі скажу, абесь знала: не годен більше без тебе. Ти мене засіла, але так, що світ застала. Я вже не чую, де я, де ти, тебе у мені все більше і більше, а мене стає менше і менше. Признавайся, як ти мене крадеш?
Він так само легко по-котячому прикотився до неї, боком притулився до її теплого плеча і зачав трясти її за руку, ніби пробуджував зі сну.
- Кажи, говори, а не хочеш, то мовчи, обоє мовчім, заткай мені рот, - він притулив її долоню до своїх уст, отак, отак, пощо слова-вони, як оце сіно...
Він цілував її долоні, якими воно спроквола боронилася, припав до дівочих уст, світ закрутився, зорі зачали гуляти коломийки, зрештою небо перевернулося, а поверх нього оборіг, вони боялися упасти у прірву чимдуж тиснулися одне до одного, доки в солодкім лету не вчули, як надривисто, шепеляво закукурікав молодий Юрчишин когут.
- Перший раз, заговорила Васюта.
- Знаю, що перший.
- Ти про що?
- А ти?
- Я про півня.
- А я про тебе, - розсміявся необачно парубок, запихаючи голову в сіно, аби не вчули його голосу.
Вони душилися зо сміху, затикали сіном одне одному рот, знову падав на них всесвіт з усім причандаллям, і знов солодке марево перервав невмілий когут.
- А це вже другий раз, полоскотав у вухо напівзомлілу дівчину леґінь.
- ...і тобі треба тікати, не чекаючи третього разу.
- От біда би побила цього когута і його страхопудну ґаздиню, - забідкався Дмитро, притиснув у довгому поцілунку до себе Васюту, як мама дитину всю пригортає довкола своїх грудей, завмер на хвильку над її лицем і зі словом "буду" зіскочив з оборога.
Лиш би неня не заслідила, лиш би сусіди не виділи, молотили думки ні живу ні мертву дівчину. Добре, що хата на горбі, довкола ліс, то він і перебіжить стежкою через лісок, а там потоком і вже Рожен. Верхами то набагато ближче, як вулицею попри звивистий Черемош.
Вона подумки йшла за ним, бачила кожен корчик, кожен камінчик, ступала його ногами на жовте слизьке від роси коріння смеречини, озиралася його іскристим гострим поглядом, обминала хата обочами, переступала через потічки, навіть наспівувала його голосом:
Хоть би мене завісили догори ногами,
Я все буду з любков спати вкупці головами...
Переступила через останній потічок і добігла до мельникової гражди - о, слава Тобі, Господи! вже дома...
І так щоразу, так щоранку ціле Боже літо, і ніколи неня нічого не чула, не здогадувалася, що діється на оборозі, а може, й знало її материнське серце, та не хотіло ставати на заваді доньчиному щастю.
А Васюта було щаслива. Вона дивилася на все, що сягала зором, і дивувалася, як вона могла це все бачити без нього, коли його ще не було в неї, як вона могла ходити по світі, дихати - взагалі жити... Як?!
А тим часом у мельниковій хаті точилася війна. Між татом і сином.
- Утоплю тебе в лотоках, уб'ю і утоплю, а не дам брати старчучку, абесь що мені казав. Сказав - не дам, і маєтку, ані за нігтем, не дам, грізно потрясав кулаками у повітрі старий Івантуш.
- Дєдю, що ви зі мною робите? Зі мною і з нею... Ви нас губите. Ви ж не ворог мені, я ж у вас один.
- От що один, то бери таку, як ти, а не якесь повержене, що ґаздівські сини і переступити не хочуть.
- А що робити?!
- Приперло, то бери Юрчишину, буде земля вкупі, будемо добро множити. Та чи я... - старому задерло в горлянці, з ока вирвалася сльоза і покотилася по сивій щетині, по вусах на сорочку і потала там у запиленій борошном тканині. - Чи я не зичу добро своїй дитині, усе, що маю, твоє, а ти рвешся, бо нічого не видів, не знаєш, рвешся з гаразду в біду. Одно бігати до дівки, інакше-жити з біднячкою. Що люди скажуть! Та нас заплюють! Не ганьби мене, моєї праці, маминої пам'яті не плямуй, сину мій, синочку єдиний...
Старий бехнувся головою на тисовий стіл і захлипав, заревів на всю хату, аж млин своїм риданням заглушив.
Дмитро вибіг із хати.
Тиждень його Васюта не виділа.
А через тиждень пішла у Рожен.
Гірко несла малі бесажки з ячменем, то й молоти було не конче, от так корові десь із сіллю дати, але вона пішла, бо серце розривало груди.