Выбрать главу

Мельник здибав її на порозі:

- Слухай, ти, відчепися мого парубка, завтра він іде сватати Юрчишину Варвару, а ти, я тобі ще раз кажу, вступися, як хочеш добре гостити, бо абесь не банувала...

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

- Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

- Дитино моя, що з тобою зробили? - заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

- Боже, Боже, який цей світ зрадливий...

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.

Велети

Князівна бігала розплетена левадами, греблею, вибігала в безмежний степ і на повний голос виспівувала усіх пісень, яких навчилася від бабусі. Любила вона і дідові розповіді про дивовижні часи - коли ще звірі говорили, а дерева були в рівень з людьми і все жило в повному порозумінні.

Вона зналася на травах - від чого звіробій і матриґан, що може оделен і девісил, відшукувала понад ставами і між ковил-травами бабусине приворотне зілля. У свої неповні тринадцять років Князівна радше була чарівницею, аніж наступницею світлого престолу краю.

Вона любила ці літні виїзди з батьком у степ, де все до неї відверто говорило - кожне стебло, кожен камінець

То там, то тут золотом ткалося між високими травами її довге волосся, вона то присідала, то вставала на повен зріст, розмовляючи з квітами, з хмарами, з сонцем і всеобіймаючим небом, із самим Творцем, як може спілкуватися тільки чисте дитяче єство.

Тато-Князь хотів, аби його єдина донька поважніла, нагадував, що вона має убиратися, як належить Князівні, навіть на відпочинку серед степів. Але її не вабили ні золоті шати, ні соболі, ні червоні сап'янці, навіть рідко пришпилювала над чоло діадему, всипану камінням. Її коси і так віддавали щирим золотом, її очі блищали незгірше смарагдів, її уста горіли рубінами.

Тай весь той княжий стрій заважав бігати, стрибати, качатися, бавитися - а вона ще була дитина.

Князь дивився крізь пальці, бо дуже любив її і дозволяв робити все, що вона хотіла.

Одного дня Князівна десь забарилася і прийшла перед ясні татові очі аж під вечір.

- Що ти принесла?

- Я оце найшла у полі. Воно наш хліб трубить. То черваки такі чи комахи... Я принесла тобі показати.

- Які ще черваки?

- Так, тату, вони... через них неврожай, подивись - о!

- Дочко! Таже ти згребла коня разом із сохою, поводирем і погоничем. Що ти наробила?

- Та де! То черви, вони лазили там, я мало не розтолочила.

- Дочко, послухай мене. Це - люди. Колись вони була такі, як ми, Велети, але все маліли і маліли, поки не змаціцькалися до отаких. То вони собі нивку орали, а ти їх - у жменю, ото бідні перестрашилися.

Доня стояла в білій конопляній до землі сорочці з розпростертою рукою і здивовано переводила погляд то на долоню, то на тата.

- Князю, це люди так змаліли? - не йняла віри.

- Сама видиш. І ще більше змаліють. Як не дійдуть одного Бога, одної правди, як не збудуться заздрощів і роздорів.

- І що буде?..

- Як не спам'ятаються, то дійде до такого, що дванадцятеро в печі будуть молотити і на черінь, як на небеса, дивитися. Іди - віднеси туда, де взяла. Та обережно, вони хоч змалілі, але люди...

Князівна пішла, як велів тато. І в своїй задумі вже виглядала не дівчам, а спадкоємницею престолу.

Зодягнена в сонце

Початок

Моїй онучці Любавоньці

Ти дивишся, Серденько моє, на осінні листочки і не можеш відвести погляду від їх краси. Так, дорога моя Любавонько, це неймовірно гарно. Все в позолоті, в духмяності, кожна жилка, кожен капілярик опалого листка геніально продумані. Це висока досконалість так милує твій зір, велике диво світобудови на твоїй маленькій долоньці.

Усе, що існує у Вселенній, є твором Божої доброти, образом Його краси і слави.

Тепер ти розумієш, Серденько моє, чому такий незбагненно гарний менший за твою долоньку жовтий листок?..

Відвічний Бог у своїй безконечній мудрості створив світ видимий і невидимий.

Мудрі книги ділять Божі створіння на розумні й нерозумні, з душею та без душі, єства духовні і складені з духу та матерії: Наприклад, ангели - безтілесні, чисті духом, наділені глибоким розумом і великою силою волі. Вони були покликані Богом до надприродного життя Божої благодаті. Вони знали від свого Творця про Воплочення Божого Сина з Діви Марії. Отже, Серденько моє, Господь цілком довіряв їм, ділився з крилатими підданцями найпотаємнішим. А вони?..

А вони не всі, на превеликий жаль, виправдали цю високу довіру свого Пана. Під проводом Люцифера численні з них спротивилися Божим планам, впали в гординю, повстали проти свого Господа.

Як же тяженько образили вони Боже серце, сповнене до них зичливості й довіри. Бог мусив збунтованих ангелів позбутися. Кара було страшна і вічна, бо вони не хотіли покаятися за свій гріх гордості. Вони були скинуті до пекла як дияволи. Ті, що могли собі оглядати Бога лицем в лице за одну хвилю були навічно відкинуті у бездонну прірву.

У гіркоті роздумів Бог створив тоді чоловіка - розумне єство з душею й тілом. Наша душа є Божим образом і подобою, це ж частка Божого Духу, отже, прислухаймося, Серденько моє, до її голосу, до її порад перед кожним важливим поступом. Але ж і тіло наше - то Божих рук творіння, тому і є вершиною матеріальної досконалості, все, чим Бог обдарував нас, людей, є необхідним для нас, кожному з нас Творець допасував найкраще.

Ось у твоєї мами на рум'янім личку темно-карі великі очі. До її чорних кіс це так гарно. У татуся блакитні очі під русявим волоссям. Ти маєш волосся, подібне до татового, і очі, як у мами, тільки трохи світліші. Ні мамуся, ні татко не хотіли б нізащо в світі, щоб у їх Любавки змінився колір очей. Тільки така, яка Ти є, їм наймиліша. Бо таку Тебе дав їм Бог, саме такою Тебе любить старша сестричка Анна і ми всі. Люди фарбують волосся, губи, щоки, нігті, підводять очі, малюють брови. Іноді це виглядає вдало. Але найліпші барви ті, що нам вділив Господь. Найгармонійніші тільки ті риси і форми. Кожен з нас – великий окремішний Божий проект. І нічого мудрішого ніхто ще собі не вигадав.

Ти скажеш, Серденько моє, що є люди з вадами.

Але розміркуй ось над чим. Бог підніс перших людей Своєю благодаттю до надприродного стану, їх розум був ясний і незатемнений, а воля вільна й незалежна, бо тіло не потребувало нічого, тіло було самодостатнє. Вони отримали контроль над видимим світом, жили щасливо у раю і не мали вмирати. Ці Божі дари були призначені не тільки Адамові й Еві, а всім нам. Уявляєш, Серденько моє, нас усіх Творець хотів узяти собі до неба з тілом і душею. Він це нашому родові обіцяв. Бог так благословив праведного Ноя, врятованого з родиною під час потопу: "Ростіть і множтеся та наповнюйте землю... Я веселку Свою дав у хмарі, і стане вона за знак заповіту між Мною та між землею". (Буття, 9:1,13)