— Здібний, – складали йому присуд зверхники. – Можливо (тут вони похитували головами і значно притишували голоси), трохи аж занадто здібний.
Так, трохи аж занадто здібний; у цьому вони мали слушність. Розумові надмірності призводили у випадку з Гельмгольцом Ватсоном до майже тих самих ефектів, що виникали в Бернарда Маркса внаслідок його фізичних вад. Через свою хирлявість і брак м’язів Бернард відчував ізольованість від своїх колеґ, і це відчуття відособленості, що теж було за всіма загальноприйнятими критеріями розумовою надмірністю, лише збільшувало цей розрив. Надмірні ж таланти Гельмгольца спонукали його до вельми незручного усвідомлення своєї окремішної суті і відповідно самотності. Обидвох цих чоловіків пов’язувало розуміння своєї індивідуальності. Але в той час як фізично недосконалий Бернард усе своє життя страждав від усвідомлення своєї інакшості, Гельмгольц Ватсон порівняно недавно збагнув, що він наділений розумовою надмірністю, а отже, відрізняється від інших людей, які його оточують. Цей чемпіон з ескалаторного сквошу, цей невтомний коханець (подейкують, що за неповні чотири роки він мав шістсот сорок різних дівчат), цей шанований член усіляких комітетів і надвичайно товариський чоловік раптово усвідомив, що спорт, жінки, громадська діяльність виявилися, на його думку, другорядними речами. Адже його по-справжньому цікавило щось інше. Але що саме? Що? Власне, Бернард для того і прибув, щоб обговорити з ним цю проблему... точніше той мав просто вкотре вже вислухати думки свого приятеля, бо ж говорив зазвичай тільки сам Гельмгольц.
Коли Ватсон вийшов з ліфта, його перестріли три гарнесенькі дівчини з бюро синтетично-голосової пропаганди.
— Ой, Гельмгольчику, дорогенький, іди з нами на пікнічок, на вечерю в Ексмурі. – Вони благально обступили його зусібіч.
Він почав продиратися крізь них, хитаючи головою:
— Ні, ні.
— Ми більше нікого з чоловіків не запрошуємо.
Але навіть ця спокуслива обіцянка не переконала Гельмгольца.
— Ні, – повторив він, – я зайнятий. – І він рішуче попрямував геть.
Дівчата не відставали. Аж тільки тоді, коли він урешті-решт видряпався на Бернардів гелікоптер і гримнув за собою дверцятами, вони припинили його переслідувати. Але не перестали йому докоряти.
— От ці жінки! – вигукнув він, коли апарат здійнявся в повітря. – От жінки! – Він похитав головою й нахмурився.
— Жахіття, – лицемірно підтримав його Бернард, жадаючи насправді, щоб він і сам міг мати стільки дівчат, як Гельмгольц, і оволодівати ними з такою ж легкістю. Його раптом охопило нестримне бажання похвалитися. – Я беру з собою в Нью-Мексико Леніну Краун, – повідомив він якомога буденнішим тоном.
— Справді? – озвався Гельмгольц, не виявивши анінайменшої зацікавленості. А тоді, трохи помовчавши, додав: – Оце вже тиждень або два, як я припинив будь-які контакти з усіма своїми комітетами й дівчатами. Ти навіть не уявляєш, який вони здійняли галас з цього приводу в коледжі. Але я й далі гадаю, що варто було це зробити. Наслідки... – Він завагався. – Ну, доволі дивні, дуже навіть дивні.
Фізичні вади могли призвести до певного роду розумових надмірностей. Але цей процес, як виглядає, міг бути і зворотний. Розумові надмірності можуть своєю чергою призвести до добровільної сліпоти й глухоти навмисного усамітнення, до штучної імпотенції аскетизму.
Решту короткого перельоту в кабіні панувала мовчанка. Коли ж вони прибули на місце й вигідно повлягалися на пневматичні диванчики в Бернардовій кімнаті, Гельмгольц продовжив розмову.
Дуже поволі вимовляючи слова, він запитав:
— Чи в тебе колись було відчуття, немовби у твоєму нутрі є щось таке, що тільки й чекає, коли ти даси йому нагоду вирватися назовні? Якась додаткова й невикористана енергія... знаєш, як та вода, що падає додолу водоспадом, замість того щоб приводити в дію турбіни? – Він очікувально глянув на Бернарда.
— Ти маєш на увазі емоції, що їх можна було б відчути, якби все довкола було інакше?
Гельмгольц похитав головою.
— Не зовсім. Я думаю про таке химерне відчуття, яке мене іноді охоплює, немовби я маю сказати щось важливе і маю для цього сили, але не знаю, що саме я мав би сказати, й уся моя енергія пропадає намарно. Якби ж то можна було якось інакше це описати... Або якби ж було щось таке, інакше, про що можна було б написати... – Він замовк; а тоді за якусь мить додав: – Я досить вправно вмію вигадувати всілякі фрази... знаєш, знаходити такі слова, від яких ти аж підскакуєш, немовби сидів на якійсь булавці, вони здаються такими новими й захопливими, хоч насправді йдеться про якісь банальні гіпнопедичні речі. Але цього мені замало. Мені не досить, щоб тільки фрази були добрі; добрим має бути й те, що ти внаслідок цього з ними робиш.
— Але ж ти робиш добрі справи, Гельмгольце.
— Деякою мірою так, – знизав плечима Гельмгольц. – Але цього мені замало. Вони недостатньо важливі. Я відчуваю, що здатен на важливіші речі. Так, а ще й інтенсивніші, нестямніші. Але ж які? Що можна сказати важливішого? І як можна нестямно переповісти те, про що збираєшся писати? Слова можуть ставати подібними на рентгенівське проміння, якщо їх ужити належним чином... вони можуть пронизати будь-що на світі. Ти їх читаєш, і вони тебе пронизують. Це те, чого я намагаюся навчити своїх учнів... як писати пронизливо. Але що ж може бути доброго в тому, щоб бути пронизаним статтею про Громадські співи або найновіші вдосконалення в роботі органу ароматів? Та й хіба можна створити по-справжньому пронизливі слова... знаєш, як найпотужніше рентґенівське проміння... коли писати про ось такий дріб’язок? Як можна сказати щось про порожнечу, про ніщо? Ось до чого все врешті-решт і зводиться. Я пробую, я намагаюся...
— Тихо! – раптом урвав його Бернард, піднісши застережно вгору палець; вони прислухалися. – Мені здається, хтось там є під дверима, – прошепотів він.
Гельмгольц підвівся, перетнув навшпиньки кімнату, а тоді рвучко відчинив навстіж двері. Там, звісно, нікого не було.
— Вибач, – пробурмотів Бернард, знітившись і зніяковівши. – Мабуть, у мене не все гаразд останній час з нервами. Коли тебе всі в чомусь підозрюють, ти й сам починаєш усіх підозрювати.
Він провів рукою по очах, зітхнув, а його голос зазвучав доволі жалібно. Він почав виправдовуватися:
— Якби ти знав, через що мені довелося перейти останнім часом, – вимовив він майже плаксиво, і жалість до самого себе вибухла, немовби фонтан, який нарешті випустили на волю. – Якби ж ти тільки знав!
Гельмгольц Ватсон слухав ці жалі, відчуваючи певний дискомфорт. «Бідолашний Бернард!» – подумав він. Але водночас йому було скоріше ніяково за свого друга. Він волів би, щоб Бернард виявляв бодай трохи більше гідності.
РОЗДІЛ 5
ЧАСТИНА 1
Близько восьмої години світло почало меркнути. Гучномовці на вежі клубної будівлі Сток-Поджеса почали штучним чоловічим тенором оголошувати про закриття полів для Гольфу. Леніна й Генрі перервали свою гру й попрямували до клубу. Зі скотного двору Трасту внутрішніх і зовнішніх секрецій долинало мукання тисяч корів, які забезпечували своїми гормонами й молоком сировину для величезної фабрики в Фарнгем Роялі.
Нескінченне дзижчання гелікоптерів розкололо сутінкову тишу. Кожні дві з половиною хвилини бамкання дзвона й сюрчання свистків повідомляли про відправлення одного з легких монорейкових поїздів, які перевозили нижчокастових гравців у ґольф від їхніх відокремлених полів до метрополії.