— На добраніч, любі друзі. На добраніч, любі друзі. – Гучномовці завуальовували свої команди ввічливістю м’яких мелодій. – На добраніч, любі друзі...
Слухняно, разом з усіма іншими, Леніна й Генрі залишили будівлю. Депресивні зірки за цей час уже пройшли доволі довгий шлях у небесах. Але хоча розділовий екран світлових реклам уже великою мірою померкнув, ця молода пара ще й далі залишалася в щасливому невіданні стосовно ночі.
Друга доза соми, яку вони спожили за півгодини перед закриттям, вибудувала цілком непроникну стіну між реальним усесвітом і їхньою свідомістю. Так і не виходячи зі своїх пляшок, вони перетнули вулицю й піднялися ліфтом до кімнати Генрі на двадцять восьмому поверсі. Та попри всю свою запляшкованість і незважаючи на другу грамульку соми, Леніна не забула вжити всі протизаплідні заходи безпеки, згідно з нормативними вимогами. Роки інтенсивної гіпнопедії та Мальтуазіанських вправ тричі на тиждень, починаючи з дванадцяти років і до сімнадцятиріччя, зробили процедуру вживання цих заходів такою ж автоматичною й неуникною, як кліпання очима.
— О, якраз нагадала собі, – мовила вона, виходячи з ванної кімнати, – Фанні Краун хотіла довідатися, де ти знайшов той симпатичний зелений патронташ-кулішницю, який ти мені дав.
ЧАСТИНА 2
Що другого четверга в Бернарда були дні Солідарної служби. Після ранньої вечері в Афродітеумі (куди згідно з Другим параграфом статуту було обрано нещодавно Гельмгольца) він попрощався зі своїм приятелем і, зупинивши на даху таксі, звелів водієві летіти до Фордзонівської громадської співальні. Апарат піднявся на кілька сотень метрів, а тоді розвернувся на схід, і ось уже Бернардовим очам відкрилася величезна і прекрасна будівля співальні. Освітлені прожекторами всі триста двадцять метрів штучного каррарського мармуру виблискували своєю сліпучою білосніжністю понад Ладгейтським пагорбом; з кожного кута платформи для гелікоптерів здіймався, виблискуючи малиновим сяйвом на тлі нічного неба, височенний символ «Т», а з отворів двадцяти чотирьох золотистих сурм гриміла врочиста синтезована музика.
— Чорт, я запізнився, – буркнув собі під ніс Бернард, побачивши годинник співальні Біґ-Генрі. І справді, коли він розраховувався з таксистом, Біґ-Генрі почав уже відбивати час.
— Форд, – пролунав з усіх золотистих сурм потужний бас. – Форд, Форд, Форд... – Дев’ять разів. Бернард побіг до ліфта.
Велика аудиторія для святкувань Дня Форда та інших масових Громадських співів містилася в партері будинку. Над нею розташувалося сім тисяч кімнат, по сотні на кожному поверсі, в яких кожні два тижні відбувалися служби Солідарних груп. Бернард спустився на тридцять третій поверх, квапливо побіг уздовж коридору, якусь мить постояв, вагаючись, перед дверима до кімнати 3210, а тоді, набравшись відваги, відчинив їх і ввійшов досередини.
Слава Форду! Він був там не останній. Три стільці з дванадцяти, що стояли довкола круглого столу, були ще не зайняті. Якомога непомітніше він умостився на найближчому з них і наготувався зустрічати з насупленим виглядом тих, що прийдуть ще пізніше.
Дівчина ліворуч повернулася до нього й запитала:
— В яку гру ти грав сьогодні? Перешкоди чи Електромагнітку?
Бернард зиркнув на неї (О, Форде! То була Морґана Ротшильд) і мусив, почервонівши, зізнатися, що не грав у жодну. Морґана ошелешено вирячилася на нього. Запала незручна тиша.
Тоді вона демонстративно відвернулася вбік, звернувшися до спортивнішого на вигляд чоловіка, що сидів ліворуч од неї.
«Гарний початок Солідарної служби», – подумав із жалюгідним виглядом Бернард, наготувавшись до чергового провалу в намаганні досягти спокути і примирення. Якби ж то він уважніше роздивився навколо, замість того щоб квапливо падати на найближчий стілець! Міг би тоді сісти поміж Фіфі Бредлоу і Джоанною Дізель. А він натомість узяв і сліпо вмостився біля Морґани. Морґани! О, Форде! Оті її чорні бровища... радше одне бровище... бо вони сходяться в неї на переніссі. О, Форде! А праворуч була Клара Детердінґ. Це правда, що Кларині брови не сходилися на переніссі. Але вона була аж занадто пневматична. Тоді як Фіфі і Джоанна були те, що треба. Пухкенькі, біляві, не затовсті... Але між ними всілося оте хамло, Том Кавагучі.
Останньою прийшла Сароджіні Енґельс.
— Ти запізнилася, – суворо дорікнув їй президент групи. – Щоб більше цього не було.
Сароджіні вибачилася і хутенько вмостилася поміж Джимом Бокановським і Гербертом Бакуніним. Група тепер була в повному складі, її солідарне коло довершене і бездоганне. Чоловік, жінка, чоловік, і так далі кільцем нескінченних видозмін довкола столу. Дванадцятеро душ, готових стати одним цілим, зійтися, злитися, розчинитися своїми дванадцятьма окремішніми ідентичностями в одному великому єстві.
Президент підвівся, осінив себе знаком «Т» і, увімкнувши синтетичну музику, випустив на волю під акомпанемент неголосного і невтомного барабанного бою цілий ансамбль інструментів – квазідухових і суперскрипкових, – що почали безперестанку й тужливо повторювати коротку й неймовірно щемливу мелодію першого Солідарного гімну. Знову і знову – і ви вже не вухом сприймали цей пульсуючий ритм, а діафрагмою; передзвін і голосіння цих повторюваних циклічно гармоній проникали вже не в мозок, а прямо в нутрощі, сповнені жаги і співпереживань.
Президент знову осінив себе знаком «Т» і сів на місце. Розпочалася служба. Освячені таблетки соми було покладено на центр столу. Любовну чашу соми з полуничним морозивом передавали з рук у руки, і дванадцять уст прикладалися до неї зі словами: «Я п’ю за своє знищення». А тоді під акомпанемент синтетичного оркестру всі заспівали Перший солідарний гімн.
О, Форде, нас дванадцять; та нехай Ми як одна ріка всі канемо у Лету;
І разом понесемося ми в Рай
Твоїм стрімким сліпучим Драндулетом.
Дванадцять тужливих строф. А тоді любовна чаша вдруге пішла по колу. «Я п’ю за Велике Єство», – повторювали гості нові слова. Тоді всі випили з чаші. Музика не стихала ні на мить. Лунав бій барабанів. Ридання й протиставлення гармоній ставали просто одержимими, розтоплюючи нутрощі. Всі заспівали Другий солідарний гімн.
Прийди, Єство Велике, друже наш,
І розчини дванадцять у одному!
Ми вмерти хочемо для вищого життя,
Щоб повернутися назад додому.
І знову дванадцять строф. Вже почала відчуватися дія соми. Очі заіскрилися, щоки розпашілися, внутрішнє світло всесвітньої щедроти проявилося на кожному обличчі щасливими, привітними усмішками. Навіть Бернард почав потроху відтавати. Коли Морґана Ротшильд повернулася й сяйнула до нього усмішкою, він також спробував їй усміхнутися. Але ж те бровище, те чорне здвоєння... на жаль, воно ще й далі там було; він просто не міг ним знехтувати, хоч як намагався. Він ще не аж настільки відтанув. Можливо, якби він сидів між Фіфі і Джоанною... Ось уже втретє пустили по колу любовну чашу. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – проголосила Морґана Ротшильд, бо саме надійшла її черга ініціювати цей круговий обряд. Вона сказала це голосно і збуджено. Тоді випила й передала чашу Бернардові. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – повторив він, щиро намагаючись відчути, що це Пришестя неминуче; але бровище не давало йому спокою, а Пришестя, на його думку, було справою страшенно далекого майбутнього. Він випив і передав чашу Кларі Детердінґ. «Знову буде провал, – промайнула в його голові думка. – Я знав, що так буде». Але він зібрав усі сили в кулак, щоб сяйнути усмішкою.