— Алкоголь у заміннику його крові, – пояснювала Фанні всі його дивацтва. А от Генрі, з яким одного вечора, коли вони були разом у ліжку, Леніна доволі занепокоєно обговорювала свого нового коханця, Генрі порівняв нещасного Бернарда з носорогом.
— Носорога неможливо видресирувати, – пояснив він, як завжди, коротко і влучно. – Деякі чоловіки подібні на носорогів; вони не реаґують належно на зумовлювання. Бідолахи! Бернард саме такий. На щастя для нього, він непогано справляється зі своєю роботою. Бо інакше Директор його б тут не тримав ні за які гроші. Проте, – додав він заспокійливо, – я думаю, що він цілком нешкідливий.
Цілком нешкідливий, можливо; та все ж його поведінка доволі бентежна. Ось хоча б узяти, приміром, цю його манію робити все на самоті. Тобто, якщо чесно, взагалі нічого не робити. Бо що насправді можна робити на самоті? (Крім, звісно, готування до сну: але ж не можна тільки цим і займатися весь час.) Справді, ну що можна робити? Майже нічого. Той перший день, який вони провели разом, був дуже дивний. Леніна запропонувала поплавати в заміському клубі «Токі», після чого повечеряти в «Оксфорд Юніоні». Але Бернард подумав, що там буде забагато народу. Ну, то може зіграти раунд електромагнетичного ґольфу в Святого Андрія? І знову ні: на думку Бернарда, електромагнетичний ґольф – це марнування часу.
— А для чого ж тоді той час? – здивовано запитала Леніна.
Очевидно, що для прогулянок в Озерному краї; бо саме це він їй запропонував. Зробити посадку на горі Скіддоу, а тоді кілька годин блукати в зарослях вересу.
— Вдвох із тобою, Леніно.
— Але ж, Бернарде, ми будемо вдвох цілу ніч.
Бернард почервонів і відвернувся.
— Я мав на увазі вдвох, щоб поговорити, – пробурмотів він.
— Поговорити? Але про що?
Гуляти й говорити – дуже дивний спосіб проводити час.
Врешті-решт їй ледве вдалося переконати його полетіти в Амстердам, щоб подивитися чвертьфінал жіночого чемпіонату з боротьби у важкій категорії.
— Серед юрби, – нарікав він. – Як завжди. – Цілий вечір він уперто сидів набурмосений як сич; зовсім не розмовляв з Леніними приятельками (вони їх там зустріли не один десяток у перервах між поєдинками в кафе-морозиві із самою); і попри всю свою депресію він навідріз відмовився спожити бодай напіграмульку малинового пломбіру, який вона запропонувала. – Волію бути самим собою, – буркнув він. – Пригніченим, але самим собою. А не веселим, але кимось іншим.
— Грамулька у строк рятує від морок, – зацитувала Леніна черговий скарб засвоєної під час сну мудрості.
Бернард нетерпляче відштовхнув запропоновану йому склянку.
— Не треба нервуватися, – сказала вона. – Не забувай, що грамулька соми лікує від утоми.
— Ой, та помовч заради Форда! – вигукнув він.
Леніна знизала плечима.
— Краще сому споживати, ніж сваритись і кричати, – з почуттям власної гідності зронила вона й випила сама напіврозталий пломбір.
Коли ж вони поверталися й перетинали Ла-Манш, Бернард наполіг на тому, щоб зупинити пропелер і зависнути гелікоптером на висоті якихось тридцяти метрів над водою. Погода почала псуватися; зірвався південно-західний вітер, а небо вкрилося хмарами.
— Подивися, – звелів він.
— Але ж це жахіття, – відсахнулася від вікна Леніна. Її приголомшила нічна порожнеча, чорна запінена вода, що вирувала під ними, бліде обличчя місяця, що видавалося таким змарнілим і виснаженим серед квапливих хмар. – Увімкнім радіо. Швидше! – Вона сягнула відповідної ручки на щитку управління й повернула її навмання.
— ...всередині в тебе синє небо, – заголосоли шістнадцять тремтливих фальцетів, – погода завжди...
Тоді щось гикнуло й запала тиша. Це Бернард вимкнув струм.
— Я хочу спокійно помилуватися морем, – сказав він. – А цього годі зробити під цей жахливий галас.
— Але ж це гарна музика. І я не хочу на це дивитися.
— А я хочу, – наполіг він. – Я відчуваю тоді, немовби... – Він завагався, підшуковуючи слова для самовираження, – немовби дедалі більше стаю собою, якщо ти мене розумієш. Самим собою, а не лише частиною чогось іншого. Не просто якоюсь клітинкою суспільного тіла. Невже ти цього не відчуваєш, Леніно?
Але в Леніни з очей бризнули сльози.
— Це просто жахіття, жахіття, – повторювала вона. – Як тільки ти можеш говорити про те, щоб не бути частинкою суспільного тіла? Адже кожен працює для когось іншого. Навіть епсилони...
— Ну, так, я знаю, – глузливо перекривив її Бернард. – «Навіть епсилони корисні!» І я теж. А я б до біса волів би таким не бути!
Леніна була приголомшена таким блюзнірством.
— Бернарде! – Вона запротестувала збентеженим від несподіванки голосом. – Як ти можеш?
— Як я можу? – перепитав він уже іншим, замисленим тоном. – Ні, справжня проблема полягає в іншому: чому я не можу, або радше... бо ж я, зрештою, чудово знаю, чому я не можу... що було б, якби я зміг, якби я став вільним... не був би рабом свого зумовлення.
— Але ж, Бернарде, ти кажеш такі жахливі речі.
— Невже ж ти, Леніно, не хотіла б стати вільною?
— Я не розумію, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна жити пречудовим життям. Тепер усі щасливі.
Він розреготався:
— Ну, так, «Тепер усі щасливі». Ми вже з п’яти рочків утовкмачуємо це дітям. Але невже б тобі не хотілося, Леніно, бути вільною і щасливою інакше, ніж усі? Скажімо, так, як це могло б статися лише з тобою, а не так, як це стається з усіма.
— Я не розумію, про що ти говориш, – повторила вона. А тоді повернулася до нього й почала благати: – Ой, Бернардику, вертаймося назад. Я вже не можу цього витримати.
— Тобі не подобається бути зі мною?
— Звичайно, подобається, Бернардику. Але не в цьому жахливому місці.
— Мені здавалося, що тут ми себе... відчуємо ближчими... коли довкола нас нічого, тільки море й місяць. Відчуємо себе ближчими, ніж у тій юрбі або навіть у моїй спальні. Невже ти цього не розумієш?
— Я вже нічого не розумію, – рішуче заперечила вона з твердим наміром зберегти в недоторканості це своє невігластво. – Нічого.
І насамперед, – мовила вона вже іншим тоном, – не розумію, чому ти не хочеш спожити грамульку соми, коли тобі стріляють у голову такі жахливі думки. Ти б тоді зовсім про них забув. І замість того, щоб мучити себе, ти відчув би радість. Справжню радість, – повторила вона й усміхнулася, попри все здивування й бентегу в її очах, немовби лестячись і припрошуючи його до хтивих розкошувань.
Він мовчки подивився на неї важким і пильним поглядом, ніяк не реаґуючи на її натяки. За якихось кілька секунд Леніна цього не витримала й відвернула очі; вона якось нервово захихотіла, намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовила. Мовчанка затяглася.
Нарешті Бернард порушив цю мовчанку, заговоривши неголосно і втомлено.
— Ну, то гаразд, – мовив він, – вертаймося. – Він щосили натиснув на газ, і вертоліт стрімко злетів угору в небо. На висоті понад тисячу метрів він запустив пропелер. Якусь хвилину або дві вони летіли мовчки. Тоді Бернард раптово почав реготати. Досить дивно, подумала Леніна; ну, але принаймні він сміється.