Немовби отямившись від цього крику, він схопив її за плечі і струсонув.
— Блудниця! – вигукнув він. – Шльондра! Повія безсоромна[25]!
— Ой, ні, ні-і, – почала вона протестувати голосом, що гротескно тремтів від його струшувань.
— Повія!
— Про-ошу тебе.
— Окаянна повія!
— Гра-амулька у стро-ок... – почала вона.
Дикун з такою силою її штовхнув, що вона заточилася і впала.
— Геть, – гаркнув він, загрозливо нависнувши над нею, – геть з моїх очей, або я тебе прикінчу. – Він стиснув кулаки.
Леніна затулила рукою обличчя.
— Ні, Джоне, прошу тебе, ні...
— Геть звідси. Швидше!
Далі затуляючи себе рукою й нажахано стежачи за кожним його рухом, вона звелася на ноги і, припадаючи до землі, кинулася у ванну кімнату.
Її відхід був прискорений жахливим ляпасом по сідницях, що пролунав, неначе пістолетний постріл.
— Ой! – застрибнула у ванну Леніна.
Безпечно там зачинившись, вона змогла спокійно оцінити свої ушкодження. Стоячи спиною до дзеркала, вона глянула через плече. Побачила на своєму тілі чіткий і червоний відбиток розчепіреної долоні. Обережно його помацала.
Дикун тим часом крокував кімнатою, маршируючи взад і вперед під бій барабанів і музику магічних слів: «І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять. – Слова нестямно гупали йому у вухах. – Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса – це божі сотворіння, а що нижче – те від диявола. Там – пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву[26]».
— Джоне! – улесливо й боязко пролунав голос з ванної кімнати. – Джоне!
«О ти, отруйне зілля чарівне, таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться. Невже для цього створено оцю чудову книгу, щоб тільки написати там «повія»? Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа[27]...»
Але аромат її парфумів ще й далі його огортав, його куртка була біла від пудри, що пахла її оксамитовим тілом. «Повія безсоромна, повія безсоромна, повія безсоромна. – Цей невблаганний ритм відлунював у його голові. – Повія...»
— Джоне, чи могла б я забрати свій одяг?
Він підняв з підлоги розкльошені штани, блузку і панталончики.
— Відчини! – звелів він, гупнувши ногою у двері.
— Ні, не відчиню. – Її голос звучав налякано й недовірливо.
— А як я тоді віддам це все тобі?
— Пропхай крізь вентиляційний отвір над дверима.
Він так і зробив, а тоді знову почав неспокійно міряти кроками кімнату. «Повія безсоромна, повія безсоромна. Крижаний демон любострастя своїми пальцями-щипальцями[28]...»
— Джоне.
Він не відповідав. «Своїми пальцями-щипальцями».
— Джоне.
— Що тобі? – хрипко зронив він.
— Чи не міг би ти подати мій Мальтузіанський пояс?
Леніна сиділа, прислухаючись до його кроків у кімнаті, і намагалася вгадати, скільки часу він ще так тупотітиме. Вона не знала, чекати їй, аж поки він вийде з кімнати геть, чи, може, коли мине достатньо часу, щоб його шаленство вщухло, їй буде безпечно відчинити двері ванної і швидко вибігти на волю.
Ці її тривожні роздуми перервав дзвінок телефона в кімнаті. Кроки раптово стихли. Вона почула голос Дикуна впереміжку з тишею.
— Алло.
....
— Так.
....
— Коли я не забагато беру на себе, то я[29].
....
— Так, ви що, недочуваєте? Це містер Дикун.
....
— Що? Хто захворів? Звичайно, це мене цікавить.
....
— Це щось серйозне? Їй так погано? Я вже біжу...
....
— Вона не у своїх кімнатах? А куди її забрали?
....
— О, Господи! Яка адреса?
....
— Парк Лейн, 3... правильно? Номер 3? Дякую.
Леніна почула, як клацнула слухавка, коли її поклали на місце, а тоді пролунали квапливі кроки. Грюкнули двері. Усе стихло. Чи він насправді пішов?
Вкрай обережно вона відчинила на кілька міліметрів двері; зазирнула у шпарку; збадьорилась, побачивши пустку; ще трохи відчинила двері; вистромила цілу свою голову; зайшла навшпиньках у кімнату; кілька секунд стояла, прислухаючись і чуючи, як гупає у грудях серце; тоді метнулася до вхідних дверей, відчинила їх, вислизнула назовні, грюкнула дверима і побігла. Лише коли вона вже опинилася в ліфті і почала спускатися додолу, Леніна нарешті відчула себе в безпеці.
РОЗДІЛ 14
Лікарня для умираючих «Парк Лейн» являла собою шістдесятиповерхову вежу, викладену з блідо-рожевих кахлів. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, ціла низка розфарбованих у веселенькі кольори повітряних катафалків здійнялася, стрекочучи, з даху і полетіла понад парком на захід, до Слауського крематорію. Ліфтер дав Дикунові всю необхідну інформацію, і він спустився до палати №81 (палати швидкоплинного згасання, як пояснив ліфтер) на сімнадцятому поверсі.
Це була велика палата, що аж світилася від сонячного світла і жовтої фарби на стінах, у якій містилося дванадцять ліжок, і всі вони були зайняті. Лінда помирала не самотня – у компанії з іншими і з усіма сучасними вигодами. У повітрі безперестанку бриніли веселі синтетичні мелодії. Біля підніжжя кожного ліжка, навпроти його тимчасового власника, що готувався помирати, стояв телевізор. Усі ці телевізори були постійно ввімкнені, з ранку до ночі. Що чверть години в палаті автоматично змінювався загальний аромат.
— Ми намагаємося, – пояснила медсестра, яка зустріла Дикуна біля дверей, – створити тут якомога приємнішу атмосферу, щось середнє між першокласним готелем і палацом чуттєвок, якщо ви мене розумієте.
— Де вона? – знехтував Дикун ці чемні пояснення.
Медсестру це образило.
— Ви надто квапитеся, – зронила вона.
— Чи є якась надія?
— На те, щоб вона не померла?
Він кивнув.
— Ні, звісно, що немає. Якщо вже когось сюди направляють, немає жодної... – Спантеличена скорботним виразом його поблідлого обличчя, вона раптово зупинилася на півслові. – Але ж у чому річ? – здивувалася вона. Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів. (Та й тих відвідувачів тут майже не бувало; а зрештою, чого б це вони мали сюди приходити?) – Ви, може, занедужали, га?
Він похитав головою.
— Вона моя мати, – ледь чутно вимовив він.
Медсестра нажахано і приголомшено зиркнула на нього, а тоді хутко відвела свій погляд. Вона почервоніла як рак, від шиї аж до скронь.
— Відведіть мене до неї, – звелів Дикун, намагаючись казати це якомога буденнішим тоном.
Усе ще червона, вона рушила палатою. Їм услід оберталися моложаві обличчя без жодних зморщок (адже згасання наставало так швидкоплинно, що не встигало позначати своїм тліном щоки, лише серце і мозок). Їх оглядали порожні й байдужі очі осіб, що впали в друге дитинство. Дикун аж здригнувся, дивлячись на них.
Лінда лежала на останньому в довгому ряді ліжок, попід стіною. Підпершися подушками, вона дивилася півфінал південноамериканського чемпіонату з тенісу на Ріманових поверхнях, що відтворювався беззвучно і в зменшеному масштабі на екрані телевізора біля підніжжя її ліжка. У цьому скляному осяйному квадраті безшумно снували туди-сюди маленькі постаті, наче рибки в акваріумі, – мовчазні, але невгамовні мешканці іншого світу.
26
І ПТАХ ДРІБНИЙ, І МОШКА ЗОЛОТА
У МЕНЕ НА ОЧАХ ПЕРЕЛЮБ ЧИНЯТЬ.
ЗНАЙ: АНІ ТХІР, НІ ЯРИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ
ДО ХТИВОСТІ ПАЛКІШОЇ НЕ ЗДАТНІ!
ТАК. «ЦЕ З ЖІНОЧИМ ТУЛУБОМ КЕНТАВРИ!
ДО ПОЯСА – ЦЕ БОЖІ СОТВОРІННЯ,
А ЩО НИЖЧІ - ТЕ ВІД ДИЯВОЛА.
ТАМ – ПЕКЛО, МОРОК, СІРЧАНА БЕЗОДНЯ,
ВОГОНЬ, ПАРА, СМОРІД, ЗАРАЗА;
ПХУ, ПХУ, ПХУ! ДАЙ МЕНІ УНЦІЮ МУСКУСУ,
ЛЮБИЙ АПТЕКАРЮ, ЩОБ Я ПРОЧИСТИВ СОБІ УЯВУ.
27
О ТАК!
ЯК ЧИСТІ МУХИ ТІ, ЩО ПО РІЗНИЦЯХ
В МЕРЗОТІ ПЛОДЯТЬСЯ
Й РОЯТЬСЯ ВЛІТКУ!
О ТИ, ОТРУЙНЕ ЗІЛЛЯ ЧАРІВНЕ, -
ТАКЕ СОЛОДКЕ, ЗАПАШНЕ Й ПРЕКРАСНЕ,
ЩО РОЗУМ ТЬМАРИТЬСЯ, – О,
КРАЩЕ Б ТИ НІКОЛИ Й НЕ РОДИЛАСЯ НА СВІТ!
НЕВЖЕ ДЛЯ ТОГО СТВОРЕНО ОЦЕЙ
ПАПІР ПРЕКРАСНИЙ, ЦЮ
ЧУДОВУ КНИГУ,
ЩОБ ТІЛЬКИ НАПИСАТИ ТАМ «ПОВІЯ»?
ЩО ТИ ВЧИНИЛА?..
ВІД ТВОЇХ УЧИНКІВ І НЕБО МІЦНО ЗАТУЛЯЄ НОСА
28
О, ВЖЕ ПОЧАВ ЇХ ЛОСКОТАТИ
СВОЇМИ ПАЛЬЦЯМИ-ЩУПАЛЬЦЯМИ КРИЖАНИЙ
ДЕМОН ЛЮБОСТРАСТЯ!
ГОРИ Х
29
КОЛИ Я НЕ ЗАБАГАТО БЕРУ НА СЕБЕ, ТО Я.