Молодик видобув з ящика пригорщу маленьких коробочок для піґулок.
— А тепер, – безапеляційно звелів він, – прошу підходити. По одному, і не штовхатися.
Близнюки почали підходити, по черзі і без штовханини. Спочатку двоє чоловіків, тоді жінка, знову чоловік, тоді ще три жінки, тоді...
Дикун стояв і дивився. «Який чудесний світ новий оцей, який чудесний світ...» Співучі слова немовби змінили тональність у його голові. Вони глузували з його страждань і каяття, висміювали його жалюгідний стан, але ж як огидно, цинічно і глумливо! Диявольськи регочучи, вони підкреслювали вульґарне убозтво, нудотну потворність цього кошмару.
Аж раптом вони пролунали сурмою, закликаючи до зброї. «Який чудесний світ новий оцей!» Міранда сповіщала про можливість дива, про можливість перетворення навіть маячні на щось вишукане і шляхетне. «Який чудесний світ новий!» Це був виклик, наказ.
— Ану не штовхатися! – розлючено гаркнув помічник заступника скарбника. Він грюкнув покришкою ящика-каси. – Я припиню роздачу, якщо ви так поводитиметеся.
Дельти щось там пробурмотіли, ще трохи поштурхали одне одного, а тоді заспокоїлися. Погроза справила враження. Позбавлення соми – яке жахіття!
— Оце вже краще, – сказав молодик, знову відчиняючи ящик-касу.
Лінда була рабинею, Лінда померла; але ж усі інші мають жити вільними, і світ має бути прекрасним. Це буде компенсація, розплата. І раптом Дикуна осяяло, він збагнув, що має зробити; немовби хтось прочинив віконниці, відслонив завісу.
— Підходьте, – звелів помічник заступника скарбника.
До нього підступила жінка з черги в хакі.
— Стоп! – крикнув голосно і дзвінко Дикун. – Стоп!
Він проштовхався до столу; дельти здивовано вирячилися на нього.
— О, Форде! – мало не задихнувся помічник заступника скарбника. – Це ж Дикун. – Він відчув переляк.
— Послухайте, благаю вас, – рішуче вигукнув Дикун. – До вас я мовлю[31]... – Він ще ніколи не говорив ось так публічно, і йому було дуже важко підібрати потрібні слова. – Не вживайте ці жахливі речі. Це отрута, отрута.
— Чуєте, містере Дикун, – мовив до нього з заспокійливою усмішкою помічник заступника скарбника. – Чи не дозволите ви мені...
— Отрута як для душі, так і для тіла.
— Так, але дозвольте мені закінчити роздачу, добре? Ось так, любий приятелю. – І він обережно й легенько поплескав Дикуна по руці, немовби торкався якогось скаженого звіра. – Лише дозвольте...
— Ніколи! – заволав Дикун.
— Але ж послухайте, колеґо...
— Викиньте її геть, цю жахливу отруту.
Слова «Викиньте її геть» пронизали товстезні шари несприйняття, що огортали дельт, миттєво сягнувши їхньої свідомості. Юрба сердито забурмотіла.
— Я прийшов подарувати вам свободу, – звернувся до близнюків Дикун. – Я прийшов...
Помічник заступника скарбника цього вже не чув; він вислизнув з вестибюля і шукав потрібний номер у телефонній книзі.
— Немає у його власних кімнатах, – підсумував Бернард. – Немає в мене, немає в тебе. Ні в Афродітеумі, ні в Центрі, ні в коледжі. Де він міг подітися?
Гельмгольц знизав плечима. Вони повернулися з роботи, сподіваючись, що Дикун чекатиме їх на тому чи тому звичному місці для зустрічі, але від нього і слід пропав. А це їх трохи дратувало, адже вони мали намір махнути в Біарриц на Гельмгольцевому чотиримісному спортікоптері. Якщо він скоро не з’явиться, вони запізняться на вечерю.
— Даймо йому ще п’ять хвилин, – сказав Гельмгольц. – Якщо його так і не буде, ми...
Його перервав дзвінок телефона. Він узяв слухавку.
— Алло. Це я. – Тоді, вислухавши повідомлення, він вилаявся: – Форд у драндулеті! – Я зараз прийду.
— Хто це дзвонив? – здивувався Бернард.
— Мій знайомий з лікарні «Парк Лейн», – пояснив Гельмгольц. – Дикун там. Здається, він з’їхав з глузду. В будь-якому разі це термінова справа. Поїдеш зі мною?
Вони побігли вдвох до ліфтів.
— Вам що, подобається бути рабами? – допитувався Джон, коли вони зайшли в лікарню. Його щоки палали, а очі аж світилися від запалу й обурення. – Подобається бути немовлятами? Так, немовлятами. Що на руках у мамки вередують[32], – додав він, такий роздратований їхньою тваринною тупістю, що вже починав глумитися над тими, кого він мав би рятувати. Його глум і образи відскакували, так і не пробившись крізь товстезний панцир їхньої недоумкуватості; вони дивилися на нього з порожнім виразом тупого невдоволення в очах. – Так, вередують і блюють! – мало не зарепетував він. Сум і покаяння, співчуття й обов’язок... усе це тепер забулося, поглинене, так би мовити, всепоглинальною ненавистю до цих нелюдських потвор. – Невже ви не хочете стати вільними й мужніми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? – Гнів допомагав йому знаходити влучні слова; вони лилися з його вуст легко і швидкоплинно. – Не розумієте? – повторив він, але так і не дочекався відповіді. – Ну, й добре, – похмуро зронив він. – Я вас тоді навчу; я змушу вас стати вільними, хочете ви цього чи ні. – І, відчинивши вікно, що виходило у внутрішнє подвір’я лікарні, він почав жбурляти з нього цілими жменями маленькі коробочки з пігулками соми.
Якусь мить вбрана в хакі юрба мовчки спостерігала за цим видовищем небаченого блюзнірства, заціпенівши від жаху і збентеження.
— Він збожеволів, – прошепотів Бернард, дивлячись на все це широко розплющеними очима. – Вони його вб’ють. Вони... – Юрба раптом загрозливо заревіла й почала насуватися на Дикуна. – Вбережи його, Форде! – вимовив Бернард, відвернувши вбік свій погляд.
— Береженого Форд береже. – Тріумфально реготнувши, Гельмгольц Ватсон почав проштовхуватися крізь натовп.
— Вільні, вільні! – вигукував Дикун, однією рукою й далі викидаючи через вікно сому, а другою завдаючи потужних ударів по ідентичних, як горох у стручках, мармизах нападників. – Вільні! – І раптом біля нього опинився Гельмгольц. – Друже Гельмгольце! – той також завдавав ударів. – Нарешті є чоловіки! – а в проміжках між ударами і Гельмгольц жбурляв у відчинене вікно жмені отрути. – Так, чоловіки! чоловіки! – і ось уже її не залишилося. Дикун узяв ящик-касу і показав їм його чорну порожнечу. – Ви вільні!
Дельти аж завищали і з подвійною люттю кинулися в напад.
Бернард стояв збоку, не наважуючися втрутитись у бійку.
— Їм кінець, – пробурмотів він і, спонукуваний раптовим імпульсом, побіг їм на допомогу; тоді передумав і зупинився; відчув сором і знову ступив кілька кроків уперед; а тоді знову завагався і так і стояв, страждаючи від своєї ганебної нерішучості... думаючи про те, що їх можуть вбити, якщо він їм не допоможе, але ж якщо він прийде на поміч, то вбити можуть і його самого... аж тут (слава Форду!) прибігла поліція в захисних окулярах і подібних на свинячі рильця протигазах.
Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками; і це була якась дія, він щось робив. Він декілька разів прокричав:
— На поміч! – чимраз гучніше й гучніше, творячи для самого себе ілюзію спроб допомогти. – На поміч! Допоможіть! НА ПОМІЧ!
Поліцаї відштовхнули його вбік і приступили до своєї роботи. Троє з них почали розприскувати з причеплених до плечей пульверизаторів густезні хмари пароподібної соми. Ще двоє заходилися налаштовувати переносний апарат синтетичної музики. Ще четверо інших, тримаючи в руках водні пістолети, заряджені потужними анестетиками, пробивали собі шлях у натовпі, методично збиваючи з ніг анестезійними струменями найзапекліших бійців.
— Швидше, швидше! – волав Бернард. – Покваптеся, бо їх повбивають! їх зараз... ой! – Один з полісменів, якого роздратувало це базікання, стрілив у нього з водного пістолета. Одну-дві секунди Бернард ще нетвердо стояв, хитаючись на своїх ногах, яким немовби забракло кісток, сухожиль і м’язів, які перетворилися на якісь кисільні патики, а тоді стали навіть не киселем, а водою: і він повалився, мов лантух, на землю.
32
СПЕРШУ – ЦЕ ДИТИНА,
ЩО НА РУКАХ У МАМКИ ВЕРЕДУЄ...