Дикун якийсь час мовчав.
— І все одно, – вперто обстоював він свою думку, – «Отелло» кращий за всі ті чуттєвки.
— Звичайно, кращий, – погодився Контролер. – Але це та ціна, яку ми маємо платити заради стабільності. Потрібно вибирати поміж щастям і тим, що люди колись називали високим мистецтвом. Ми це високе мистецтво принесли в жертву. Натомість ми маємо чуттєвки і орган ароматів.
— Але ж вони безглузді і нічого не означають.
— Вони означають самі себе; а ще багато приємних відчуттів, які отримує публіка.
— Але ж це... це дурня казка[35], ідіота.
Контролер засміявся.
— Ви щось не надто ввічливо відгукуєтесь про вашого приятеля, містера Ватсона. Одного з найвідоміших наших фахівців з емоційної інженерії...
— Але він має рацію, – похмуро визнав Гельмгольц. – Бо це і справді ідіотство. Писати щось, коли немає що сказати...
— Саме так. І це вимагає неймовірної винахідливості. Ви робите драндулети, використовуючи абсолютний мінімум сталі... мистецькі твори, в яких немає практично нічого, крім чистої чуттєвості.
Дикун похитав головою.
— Це все мені здається просто жахіттям.
— Бо так воно і є. Справжнє щастя завжди виглядає доволі вбого порівняно з надмірними емоціями страждань. А стабільність, звичайно, зовсім не така видовищна, як нестабільність. Благополуччю бракує чарів запеклої сутички з недолею, колориту боротьби зі спокусою або фаталізму схильності до пристрасті чи сумнівів. Щастя ніколи нас по-справжньому не вражає.
— Можливо, й ні, – сказав, помовчавши, Дикун. – Але ж невже воно має виглядати так огидно, як ось ці близнюки? – Він провів рукою по очах, немовби намагався стерти зі своєї пам’яті видиво тих довжелезних рядів ідентичних ліліпутів за монтажними столами, тих табунів близнят, що юрмилися біля входу до монорейкової станції у Брентфорді, ту людську хробачню, що кишіла довкола Ліндиного ліжка, нескінченно повторювані мармизи нападників на нього. Він глянув на свою перев’язану руку і здригнувся. – Жахливо!
— Але ж як корисно! Я бачу, вам не до вподоби наші групи Бокановського; але можу вас запевнити, що вони становлять той фундамент, на якому тримається все інше. Вони, мов гіроскоп, стабілізують ракетоплан нашої держави для руху несхитним курсом. – Його низький голос завібрував від хвилювання; жестикулюючи рукою, він мовби демонстрував невпинний поступ у просторі цієї нестримної машинерії. Красномовство Мустафи Монда сягало майже найвищих синтетичних стандартів.
— Мене тільки цікавить, – запитав Дикун, – навіщо вони вам усі взагалі... бо ж ви можете з тих пляшок дістати що завгодно. Чому ви не зробите всіх подвійноплюсовими альфами, якщо вже на те пішло?
Мустафа Монд розреготався.
— Бо ми не бажаємо, щоб нам перерізали горлянки, – пояснив він. – Ми віримо в щастя і стабільність. А суспільство альф просто змушене було б стати нестабільним і нещасним. Уявіть тільки собі фабрику, весь персонал якої складається з альф... тобто з окремих і непов’язаних між собою індивідуумів доброї спадковості, що зумовлені мати здатність (у певних межах) робити вільний вибір і брати на себе відповідальність. Уявіть собі! – повторив він.
Дикун спробував це уявити, хоч і не надто успішно.
— Це справжній абсурд. Декантований і зумовлений бути альфою чоловік просто збожеволіє, якщо йому доведеться виконувати роботу напівдебільних епсилонів... збожеволіє або почне трощити все довкола себе. Альфи можуть поводитися цілком цивілізовано... але тільки за умови, що вони виконують роботу, призначену для альф. Тільки від епсилона можна очікувати жертв, які властиві епсилону, з тієї причини, що це для нього аж ніяк не жертви; це просто шлях найменшого опору. Він зумовлений триматися колії, яку для нього проклали. Він тут нічим не ладен собі зарадити; він приречений. Навіть після декантування він і далі залишається в пляшці... в невидимій пляшці зародкових і дитинячих фіксацій. Звичайно, що кожен із нас, – замислено додав Контролер, – проходить свій життєвий шлях у пляшці. Але якщо ми стали альфами, наші пляшки, так би мовити, великі і просторі. Ми б зазнали неймовірних страждань, обмежені тіснішим простором. Не можна наливати замінник шампанського вищих каст у нижчокастові пляшки. Це очевидно в теорії. Але й на практиці це було чітко доведено. Результати кіпрського експерименту були цілком переконливі.
— А що це було? – здивувався Дикун.
— Мустафа усміхнувся. – Ну, при бажанні це можна назвати експериментом з перепляшкування. Розпочався він року Фордового 473-го. Контролери очистили острів Кіпр від усіх його тогочасних мешканців, заселивши спеціально приготовленою партією з двадцяти двох тисяч колоністів-альф. Їм було надано всі потрібні сільськогосподарські і промислові знаряддя, і їх там залишили самостійно влаштовувати своє життя. Результати чітко підтвердили всі теоретичні передбачення. Землю ніхто не обробляв належним чином; на фабриках постійно страйкували; закони зневажали, накази не виконували; всі, кому було призначено виконувати роботу нижчої категорії, постійно інтригували, прагнучи здобути роботу вищого розряду, а ті, хто займав вищу посаду, також плели інтриґи, роблячи все можливе, щоб не втратити цю посаду. Не минуло й шести років, як там спалахнула справжня громадянська війна. Коли було вбито дев’ятнадцять з двадцяти двох тисяч мешканців, ті, що залишилися живі, одноголосно підтримали петицію до Світових контролерів з проханням знову взяти на себе правління островом. Що ті і зробили. Такий був кінець єдиного суспільства альф, яке існувало на світі.
Дикун важко зітхнув.
— Оптимальне співвідношення популяції, – вів далі Контролер, – вираховується за моделлю айсберґа: вісім дев’ятих його частин під водою, а одна дев’ята зверху.
— І вони там, під водою, щасливі?
— Щасливіші, ніж над нею. Щасливіші, скажімо, ніж оцей твій приятель. – Він показав пальцем на Гельмгольца.
— Попри всю свою жахливу працю?
— Жахливу? Вони так не вважають. Зовсім навпаки, вона їм подобається. Вона легенька і проста, на дитячому рівні. Жодного напруження м’язів і мізків. Сім з половиною годин помірної і невиснажливої роботи, а тоді пайка соми, забави, вільне й необмежене злягання і чуттєвки. Чого їм ще бажати? Звичайно, – додав він, – вони можуть забажати коротший робочий день. І ми, безперечно, могли б піти на такі поступки. В принципі не існує жодних перешкод для того, щоб усі працівники нижчих каст мали три- або чотиригодинний робочий день. Але ж чи стануть вони від цього щасливішими? Ні, не стануть. Такий експеримент також було проведено понад півтора сторіччя тому. В цілій Ірландії було запроваджено чотиригодинний робочий день. І який наслідок? Неспокій, заворушення і значний ріст споживання соми; ось і все. Ці додаткові три з половиною години вільного часу не тільки не стали джерелом щастя, але й спонукали людей заповнювати цей час сома-вакаціями. Бюро винаходів завалене раціоналізаторськими пропозиціями щодо економії робочого часу. Їх там є тисячі. – Мустафа Монд зробив широкий жест рукою. – Ну, і чому ми їх не втілюємо? Заради самих робітників; було б занадто жорстоко обтяжувати їх надмірним дозвіллям. Те ж саме стосується й сільського господарства. Якби ми захотіли, ми могли б синтезувати всю їжу, до щонайменшого шматочка. Але ми цього не робимо.
Ми воліємо, щоб третина населення була прив’язана до землі. Заради самих селян, адже для того, щоб видобути їжу з землі, потрібно більше часу, ніж для її синтезування на фабриці. Крім того, ми ще мусимо думати і про стабільність. Нам не потрібні зміни. Кожна зміна – це загроза стабільності. Це ще одна причина, чому ми не поспішаємо впроваджувати нові винаходи. Кожне наукове відкриття несе в собі руйнівний потенціал; навіть до чистої науки треба інколи ставитися як до можливого ворога. Так, навіть до науки.
35
ТА Й ПРОПАВ. ВОНО -
ЦЕ ДУРНЯ КАЗКА, ВСЯ ЗІ СЛІВ ГУЧНИХ
І ГЕТЬ БЕЗГЛУЗДА.