Більшість грошей, отриманих на особисті видатки після його першого прибуття, Джон витратив на закупівлю всілякого спорядження. Перед тим як залишити Лондон, він купив чотири ковдри з віскозної вовни, мотузку і шпаґат, цвяхи, клей, деякі інструменти, сірники (хоч він і мав намір з часом виготовити спеціальний патик для добування вогню тертям), кілька каструль і сковорідок, дві дюжини пакетиків з насінням і десять кілограмів пшеничного борошна. «Ні, не треба цього синтетичного крохмалю й борошняного замінника з відходів бавовни, – рішуче заперечив він. – Нехай воно й поживніше». Але продавець таки зумів йому всучити полігормональне печиво й вітамінізовнай ерзац яловичини. Дивлячись тепер на ці бляшанки, Джон гірко докоряв собі за тимчасову слабкість. Огидні продукти цивілізації! Він зарікся будь-коли їх їсти, хоч би й довелося помирати з голоду. «Я їм усім покажу», – мстиво подумав він. І для нього самого це буде уроком.
Він порахував гроші. Залишилося небагато, але він сподівався, що на зиму йому вистачить. А вже навесні город почне забезпечувати його всім потрібним, щоб бути незалежним від зовнішнього світу. Ну, й завжди можна когось вполювати. Він бачив тут чимало зайців, та й у ставках є дика птиця. Він одразу взявся за виготовлення лука і стріл.
Біля маяка росли ясени, а для стріл чудово підходили кущі молодесенької й рівненької ліщини. Він почав з того, що зрубав молодого ясена, відтяв з нього шестифутову нерозгалужену гілку, здер з неї кору, а тоді почав неквапливо стругати білу деревину, шар за шаром, так, як його вчив старий Міціма, аж поки не вистругав палицю у свій зріст, міцну й потовщену посередині, а з тонких кінців – пружну й гнучку. Робота приносила йому величезну втіху. Після стількох тижнів байдикування в Лондоні, коли для того, щоб задовольнити своє бажання, достатньо було натиснути кнопку або повернути ручку, було неймовірно приємно робити щось таке, що вимагало вміння і терплячості.
Він уже майже закінчив стругати палицю, коли раптово аж здригнувся, усвідомивши, що він співає... співає! Так, немовби він сам себе застав на гарячому, впіймав на місці злочину. Він аж почервонів від сорому. Він же прийшов сюди не для того, щоб виспівувати й насолоджуватися життям. Він прийшов, щоб уникнути свого осквернення нечистотами цивілізації, щоб очиститися і стати кращим, щоб діяльно загладжувати свою провину. Він збентежено усвідомив, що, захопившись струганням лука, він забув про те, про що заприсягався постійно пам’ятати: про бідолашну Лінду, про свою вбивчу до неї недоброзичливість, про тих огидних близнюків, які кишіли, мов воші, порушуючи таїну її смерті, плюгавлячи своєю присутністю не тільки його власну скорботу й каяття, але й самих богів. Він заприсягся пам’ятати, він поклявся безперервно спокутувати свою провину. А тепер він сидить собі радісно біля свого майбутнього лука й виспівує, співає вголос...
Він зайшов усередину, відчинив коробочку з гірчицею й почав кип’ятити воду.
За якихось півгодини дорогою до Елстеда їхали вантажівкою троє дельта-мінусових селян з Паттенгемської групи Бокановського, які здивовано побачили на верхівці пагорба якогось юнака, що стояв оголений по пояс біля занедбаного маяка і періщив сам себе батогом з вузлуватих мотузок. Його спина була позначена червоними поперечними смугами, і з цих рубців сочилася тонкими цівками кров. Водій вантажівки зупинився на узбіччі і дивився разом зі своїми двома супутниками, роззявивши рота, на це дивовижне видовище. Один, два, три... вона почали рахувати удари. Після восьмого удару юнак припинив своє самобичування, побіг до узлісся і почав страшенно блювати. Закінчивши блювоту, він знову схопив батога, щоб далі себе шмагати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...
— О, Форде! – прошепотів водій. Його колеґи-близнюки були також приголомшені.
— Фордоньку милий! – зойкнули вони.
За три дні, наче стерв’ятники на падаль, злетілися репортери.
Лук, що його було вже висушено й загартовано над легеньким вогнем з вогких зелених гілок, був цілком готовий. Дикун уже взявся за стріли. Він застругав і висушив тридцять ліщинових прутиків, зробив гострі наконечники з цвяхів, а на другому кінці стріл акуратно прорізав заглибини для тятиви. Однієї ночі він учинив рейд на Паттенгемську птахоферму і тепер мав досить пір’я для оснащення цілого арсеналу зброї. За оздобленням стріл пір’їнами його й застав перший репортер. Той безшумно підступив до нього ззаду в своїх пневматичних черевиках.
— Доброго ранку, містере Дикун, – привітався він. – Я тут зі «Щогодинного радіо».
Здригнувшись, немовби вжалений змією, Дикун зірвався на ноги, розкидавши навсібіч стріли, пір’я, горщичок для клею і пензлик.
— Ой, вибачте, – щиро забідкався репортер. – Я не мав наміру... – Він торкнувся свого капелюха: алюмінієвого циліндра, в який було вмонтовано безпровідного приймача й передавача. – Вибачте, що я його не знімаю, – додав він. – Він трохи заважкий. Отже, як я вже казав, я репрезентую тут «Щогодинне...»
— Що вам потрібно? – зиркнув на нього спідлоба Дикун. Репортер відповів якомога улесливішою посмішкою.
— Ну, звісно, нашим читачам було б надзвичайно цікаво почути... – Він схилив голову набік, а його усмішка стала майже кокетливою. – Лише кілька слів від вас, містере Дикун. – І він швидко, серією завчених рухів розмотав два дротики, сполучені з переносною батареєю, що була закріплена довкола пояса; під’єднав їх одночасно до боків свого алюмінієвого циліндра; торкнувся пружини на наголовку, і з нього вигулькнула антена; торкнувся іншої пружини на крисах, і, наче чортик з табакерки, звідти вистрибнув мікрофон і завис, похитуючись, перед його носом; він почепив собі на вуха навушники; натиснув на перемикач з лівого боку капелюха, і з нього долинуло ледь чутне осине дзижчання; тоді покрутив ручку з правого боку, і замість дзижчання почувся хрип і клекотіння, немов у трубці стетоскопа, а тоді ще й якесь гикання і писк. – Алло, – сказав він у мікрофон, – алло-алло... – Зненацька в його капелюсі щось задзвеніло. – Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я біля нього. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже нам кілька слів. Адже так, містере Дикун? – Він знову сяйнув своєю переможною усмішкою, дивлячись на Дикуна. – Просто скажіть нашим читачам, чому ви сюди прийшли. Що вас примусило так несподівано (чекай-но, Едзель!) покинути Лондон. І про цей батіг, звичайно. – (Дикун здригнувся. Як вони дізналися про батіг?) – Ми всі страшенно хочемо знати, що ви про нього скажете. А також про цивілізацію. Ну, знаєте, щось такого на зразок «що я думаю про цивілізованих дівчат». Лише кілька слів, коротенько...
Дикун виконав його прохання доволі буквально й неочікувано. Він вимовив лише п’ять слів: саме тих п’ять слів, які колись сказав Бернардові, даючи оцінку архігромадському співцеві кентерберійському.
— Га'ні! Сонс е'со тсе-на'! – А тоді, схопивши репортера за плече, він розвернув його задом (який у репортера виявився привабливо пухкеньким), націлився і, немовби досвідчений футболістчемпіон, з усієї сили вивірено й потужно хвицнув його ногою.
Вже за вісім хвилин на вулицях Лондона продавали свіжий випуск «Щогодинного радіо». «ЗАГАДКОВИЙ ДИКУН ВІД ФУТБОЛИВ У КУПРИК КОРЕСПОНДЕНТА ЩОГОДИННОГО РАДІО», повідомляв заголовок на першій шпальті. «СЕНСАЦІЯ В СУРРЕЇ».
«Цю сенсацію і в Лондоні відчутно», – подумав репортер, повернувшись у столицю і прочитавши заголовки. Та ще й як відчутно, до сліз. Він обережно, кривлячись від болю, сів за обідній стіл.