Хвилювання Анта досягло меж, розчинилося невидиме вікно, показало те, що досі було заховано.
“Мета. Мета… Мета дій, мета пошуку, мета життя, єдність мети…” — стукало в мозку.
Сигом зібрав енергію у психовипромінювач і, до краю напруживши мозок, подумав про свою мету — про пізнання і творчість, про те, що треба вивчити і перебудувати. І ще він подумав про своїх творців, повторюючи слова, які вони придумали. І він почув…
Сигом Фер наштовхнувся на неї під час чергового патрульного обльоту Сонячної системи. Туманність була дуже дивна — вона рухалася по короткій прямій, швидко міняючи форму. Фер увімкнув локатори, але промені відбилися від туманності, не проникнувши в неї.
Статут патрулів точно вказував, що треба робити за таких обставин, і Фер, визначивши потрібну цятку в просторі, швидко метнувся до неї, щоб перетнути шлях туманності. Але туманність повелася так, ніби мала розум. Вона блискавично подолала величезну відстань і підійшла до заповітної цятки раніше за Фера.
“Може, вона й думає, але психохвилі гасить енергетична оболонка, і через те я не можу їх спіймати. Так було в сузір’ї Андромеди, де я вперше істотно змінив свій організм, — подумав Фер. — Поки що ясно тільки одне: треба перетнути їй шлях до сонячної системи”.
Сигом розумів, що це небезпечно — туманність уже продемонструвала свою силу. В пам’яті Фера виникло обличчя першого вчителя — людини, що рано вмерла від хвороби, — бліде лице з синіми кругами втоми під очима. Він був математик і музикант, працював, поки не відмовила свідомість. Його розуміння чисел і звуків, його пам’ять, ставлення до світу, любов, смуток, ненависть — усе, що становило особистість, лишилося в сигомі. Вчитель зумів оддати йому навіть більше — свою довіру. В останні хвилини, коли свідомість його згасала, він підключився до мозку сигома, щоб той — безсмертний — знав, що таке біль і смерть і щоб його вибір був завжди вільний.
Нараз у мозку Фера з’явилася стороння думка, почулося здивоване: “І я думаю про людину…” Вона продувала так виразно, наче хтось думав чи говорив поряд. Звідки з’явилася ця думка, це радісне здивування?
Фер усе ще продовжував марні маневри, бачачи, як туманність перетинає його шлях до відступу. Вона діяла так, ніби у неї була та сама мета, що й у нього. Вони були вже — досить близько одне від одного, їх відділяли тільки сотні кілометрів, і Фер здивовано відчув, що від загадкового об’єкта іде хвиля дружелюбності. Тієї ж миті він почув запитання, яке задавала людина:
“Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”.
Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку:
“Пізнати і зробити щасливішим”.
Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:
“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”
МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ
Науково-фантастичне оповідання
— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.
Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:
— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.
Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:
— Ви прийдете сьогодні на вечір?
Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.
— Я не зможу бути на вечорі.
— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.
Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.
Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:
— Зараз викличуть вас.
Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…
На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.
Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.
Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:
— А де ж твій новий працівник?
— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.
Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.
Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.
Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…
Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.
— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.
— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.
— Куди? — здивувався я.
— Побачиш. — Він багатозначно звів брови.
Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.
— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.
Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:
— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику… Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.
Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:
— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина.
Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:
— Він не людина, а сигом.
Ліда заперечила:
— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись…
Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?”
Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною…
Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання…
“Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”.