— Ти, мабуть, голодний. Я приготував для тебе обід, — сказав Творець.
Сигом почув жалібне виття собак, що долинало з бетонованих підвалів, де на першому ярусі був віварій і склади, а під ними на семи ярусах містилися лабораторії і завод.
— Дякую. Я не хочу їсти, — відповів сигом.
Брови Творця шугонули вгору:
— Ситий?
— Так.
— Отже, тобі довелося…
— Так, — швидко відповів сигом і додав: — Це була людина, стара людина.
— Хіба ти не міг знайти чогось іншого?
— Вона була близько. Вона уже не працювала, не давала користі. Належала до тих, кого ви називаєте непридатними. — Погляд сигома був чистий і ясний, мов у дитини.
Творець відчув легкий озноб, подумав: “Я мав рацію, коли запрограмував у ньому для початку одне почуття — любов до Творця”. Запитав:
— Ти балакав з ним?
— Так. У нього є онуки. Він купив їм курча. Я взнав адресу й одніс онукам їжу.
— Що ж, ти вчинив розумно, — зітхнув Творець.
— Я пам’ятаю програму, — відповів сигом. — Є тільки два критерії: розумно і нерозумно. Решта — пусте.
Щось у його тоні не сподобалося Творцеві. Він запитав:
— У тебе є сумніви щодо свого вчинку?
— Так. Я розмовляв з його онуком. Якщо інформація, яку зібрав старий, потрібна тому підліткові, то чи не могла вона знадобитися мені? А я одержав від нього тільки АТФ і назавжди втратив його інформацію. Чи не правильніше було спочатку одержати інформацію, а потім — АТФ?
— Надалі будь розумніший.
— Постараюся, — пообіцяв сигом. І подумав: “Коли б старий лишився живий, то все ще збирав би інформацію. Чи не означає це, що його життя корисне й для мене?” Запитав: — Напевно, коли б люди не такі мудрі, як ти, дізналися про мій вчинок, то назвали б його злочином?
— Добро і зло — пусті поняття, сину мій. За ними немає логіки. Це павутина, якою дужі обплутують світ, щоб керувати ним. Це щит, який піднімають немічні, щоб захищатися. Через те брехня задовольняє і тих і тих. Але тобі вона не потрібна. Не засмічуй пам’яті. Пам’ятай: тебе створено для того, щоб ти став вождем і допоміг людям побудувати світ, який грунтується на суворій раціональності.
— Так.
— В ньому розквітнуть науки і мистецтво. Кожен матиме те, що заслужив. Таким чином, ми нарешті досягнемо стабільності.
— Розумію, — відповів сигом. В голосі його вже не бриніли сумніви.
Той, кого називали Творецьом, задоволено всміхнувся. Його блакитні очі дивилися на співбесідника майже лагідно, але дві виразні складки від короткого носа до губів ніби тримали усмішку в рамці. Він вів далі:
— Люди створили чимало псевдоцінностей, неправильних понять, придумали чимало брехливих слів. Їм вони потрібні для боротьби і обману. Однак усе це не повинно ні обманути, ні залякати тебе. У хвилину небезпеки створи довкола себе енергетичну оболонку. Намагайся не вмикати без потреби променевих органів, бо ти можеш знищити багато людей і зруйнувати місто. Пам’ятай про два критерії.
— Керуватимуся тільки ними.
— Пам’ятай другий закон програми — ти не повинен заходити в бібліотеки, читати книжки та газети, крім тих, які пропоную я. А тепер іди. Використовуй час своїх перших прогулянок для спостережень і бесід.
ПІДЛІТКИ
Сигом вийшов на вулицю. Повітря пахло бензином. На роботу поспішали люди — два зустрічних потоки. Обличчя заклопотані, жваві, похмурі, веселі, злі… Кроки енергійні, мляві, пружні…
Сигом слухав човгання кроків, шум автомобілів, дивився на обличчя і порівнював. Чоловік несе портфель — обличчя заклопотане, чоловік тягне валізу — всміхається… Жінка з немовлям ступає обережно. Погляд зосереджений.
Чубляться горобці за крихти хліба. Сваряться діти у дворі за іграшку.
Біля дошки оголошень різні люди, а вираз облич однаковий — смутне сподівання, полохлива надія.
Чоловік веде дога. Обидва поважні, незворушні. Дог щось відчув, зупинився, натягнув ланцюжок. Чоловік намагається відтягнути його в протилежний бік.
Іноді сигом вмикав рентгенобачення і заглядав у портфелі та сумки, осміхаючись то насмішкувато, то сумно. Іноді вмикав телепатоприймачі — і мільярди думок, перебиваючи і витискуючи одна одну, вривалися в його величезний мозок, де роль клітинок пам’яті виконували атоми.
“Вулиця — це книга, і до того ж не оригінальна, — думав сигом. — Просто тут автор нічого не пояснює, я повинен усе пояснити собі сам: жінку з немовлям, чоловіка з собакою… І цю метушню перехожих і автомашин, метушню поглядів і думок… Якби ця дівчина знала, що думають про неї чоловіки. А коли розповісти друзям цього служаки, що він замишляє? Або цьому поважному панові, яким він здається своїй собаці?..”
На перехресті двох вулиць сигом побачив групу підлітків. В їхніх очах, якими вони проводжали машини, палахкотіли зелені вогники.
— Чому ви не візьмете того, що вам подобається, а тільки мрієте про нього? — поцікавився сигом.
Хлопчаки повернулися до нього.
— Ти хто? — запитав один.
— Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж.
— Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував,
— Ну й що? — засміявся сигом.
— Це погано, це злочин.
— Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно!
— А поліція? — запитав другий.
— Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком.
І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого.
— Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним.
— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Творець.
— Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію.
— Вдало?
— Звичайно.
— Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.
БАБУСЯ
Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.
— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.
Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.
— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.
— А що ви в’яжете?
— Шарфи і кофтинки.
— Для кого?
— Продаю їх, щоб купити собі хліба.
— А що, коли я відніму оцей шарф?
Спиці зупинилися.
— Можу віддати, якщо він вам подобається.
Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Творець, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”. Запитав:
— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?
— Спогади. Я живу ними.
“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.
— Відняти їх — і ви загинете?
Вона зрозуміла, куди він хилить.
— Охоче поділюся ними з вами.
— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.
— А я й оддам їх усі.
Сигом запідозрив каверзу:
— І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.
— Вони лишаться зі мною.
— Але ви ж оддасте їх мені.
— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.
Сигом запитав Творця:
— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?
— Ні, — відповів Творець.
СУД