“Але, на твою думку, ти готовий більше, ніж я, — всміхнувся Олег. — Ну що ж, іди, а там побачимо”.
— Не хвилюйся. Якщо помітиш щось істотне, негайно сповісти, і я скажу тобі, як діяти далі, — зауважив Олег.
По обличчю сигома майнула тінь.
— Ми ж не змагаємося між собою. Ми — партнери проти невідомого. Але тебе поранено, і я йду на розвідку. Хіба ж не так?
— Гаразд, не хвилюйся. Я звідси не вийду, — сказав Олег.
— До моїх сигналів, — нагадав сигом.
— До твоїх сигналів. Я буду слухняний. — І в думках додав: “Як справний автомат. Адже ти хочеш цього”.
Олег насилу дочекався, поки сигом пішов. Ліг у крісло. Якнайзручніше вмостився. Рана нила. Він повернувся — біль трохи вщух. Зігнув ногу, витяг руку і навіть усміхнувся: полегшало. Відчув себе майже щасливим. Знову виникло бажання думати, міркувати. Та думки були невеселі, гірко-іронічні: “Спробуй втішитися тим, що ти не такий уже й примітивний чи підлий, що є й гірші. Можеш віднести себе до розряду благородних і сміливих дослідників. Але ось ти пошкодив ногу — і весь твій складний різноманітний світ звужується до віконця в лікарні. Всі великі думки зменшуються і згасають. Гарячі поривання вкриваються попелом. Ти стаєш рабом свого враженого сухожилля або суглоба. Сідаєш так, щоб на ногу було менше навантаження, лягаєш так, щоб нозі було тепло, зручно. Коли не болить — ти щасливий. Як тобі нині мало треба, людино…”
Олег клацнув тумблером, і каюта сповнилася тріском розрядів. Промінь бігав по шкалі, реєстрував шуми, які швидко мінялися. Олег передав управління пошуком автоматам. На екранах заблищали раптові спалахи, блискавки, а ламані криві спліталися в павутиння, розривалися, довільно склеювалися.
“Тобі доведеться все-таки розкрити свої таємниці, красуне”, — звертався Олег до планети. Він ніби заклинав її, вмовляв і одночасно погрожував: “Можеш лютувати скільки завгодно, але ти присвоїла собі те, що тобі не належить. Треба повернути. Людей не можна красти безкарно. І жарти з ними теж не завжди кінчаються вдало. Людина — це не так уже й багато, як дехто думає, та вона все-таки чогось варта, повір мені. І краще б тобі жити з нею по-доброму”.
На одному екрані виникла розпливчаста пляма. Вона поступово бліднішала, і тріск вщухав. Уже можна було побачити скелі, тріщини в них, гриви скельних порід. Олег пересунув важіль на “огляд”, і на екрані попливли вервечки скель, ущелини, оповиті туманом.
Тепер і на інших екранах з’явилися частини панорами. Шість екранів огляду — шість віконець, шість променів, що простяглися на сотні й тисячі кілометрів. Кіноапарати автоматично фіксували все, що з’являлось у вікнах, аналізатори першого контролю переглядали плівку, дублюючи тисячі кадрів, де було хоч щось відмінне від мільйонів інших. Аналізатори другого контролю вибирали з цих тисяч сотні. Якби на плівці було знайдено щось незвичайне, воно відразу б потрапило на контрольний екран у супроводі звукових сигналів.
Час збігав. У Олега стомились очі, він прикрив їх важкими гарячими повіками. І несподівано почув кроки. Легкі, м’які. Звуки долинали з-за перегородки, що відділяла каюту від вузького коридора, який вів до пульта управління кораблем.
Олег розплющив очі. Кроки стихли.
“Дурниця, почулося”, — подумав він, але про всяк випадок перевів один екран на рубку управління. Там нікого не було. І все-таки неспокій зростав, заважав думати. Щоб заспокоїтись, Олег почав аналізувати свій стан: “У якій частині мозку виник цей неспокій? Не інакше, як у таламусі. Страх перед невідомим — ось як це називається. Його передано мені тисячами поколінь предків разом з іншими рятівними інстинктами. Предки заплатили за нього кров’ю, стражданнями, життям, а мені він ні до чого. Це не образливо для них, проте мені він справді ні до чого. У мене для таких випадків є логіка, здатність аналізувати. Можливо, моїм далеким нащадкам і це теж не знадобиться.
Знову кроки. Чи тільки здається? Здається… Так… про що ж я думав? Про логіку і про те, що вона не потрібна буде нащадкам. Можливо, у них буде щось досконаліше, і моя логіка здаватиметься їм атавізмом. Адже її народжено в певних умовах і вироблено для певної мети…”
Роздуми заспокоїли Олега. Він перевів усі екрани на зовнішній огляд і продовжував спостереження. Спати йому більше не хотілося.
Пропливли розмиті обриси химерних скель, схожих то на стовпи, то на земних тварин. Олег подумав: “Якби на моєму місці був хтось з іншої планети, він бачив би їх зовсім по-іншому, порівнював би з чимсь іншим, навіть коли б мав такий самий зір. А якби абориген цієї планети опинився на Землі, з чим би він порівнював наші гори? Берези, яких тут немає, річки? Можливо, якщо хочеш щось збагнути в космосі, треба очистити пам’ять. Але як тоді діяти? Чим керуватись? Од чого відштовхуватись? Я знову чую кроки, хоча їх тут не повинно бути. А чому не повинно?”
Він мимоволі почав фантазувати, перебирати варіанти, хто б міг опинитися в кораблі. Хтось проник через щілини? Щілини в обшивці, щілини між молекулами, простір між атомами, якщо вдуматися, то всі предмети в основному заповнює порожнеча, як вода — людське тіло. Але чому невідомий мав просочуватися, хоча на незнайомій планеті треба припускати навіть таке… А чи треба? Адже він міг просто зайти на корабель, коли мене й Анта не було. Дати сигнал автоматам, і вони опустили трап-ескалатор. Проте, якби він узнав код, чим би подав сигнал? А що, коли в нього є радіооргани? Олег відчув, як поступово вкривається холодним потом. Стукало у скронях. “Стоп! — сказав він собі. — Це не жарти. Дограєшся, що виникне нав’язлива ідея, а позбутись її не так просто. Давай подумаємо спокійно”.
Він робив усе, щоб заспокоїтися: наказував своїм м’язам і нервам розслабитися. Розмовляв сам із собою тоном улюбленого вчителя: “Ти стомився, старий, тебе було поранено, У тебе ослабли нерви. Ось і ввижаються кошмари”.
Олег покрутив ручку пульта — і на двох екранах зображення зникло, з’явилося павутиння ламаних тіней. Він спробував сфокусувати їх, увімкнув звуковий супровід — і каюту заповнили тріск та шипіння. Не треба було втручатися в роботу автоматів. Та, знаючи це, Олег все-таки крутив ручки, морщачись од тріску. Він називав свої спроби “ослячою впертістю”, хоча це була не впертість — Олег хотів розвіятися, не чути шереху за дверима, за стіною. Однак він чув… Навіть крізь тріск розрядів. М’які кроки… Хтось уже близько… Зупинився біля дверей каюти…
Олег схопив пістолет, пригнувся в кріслі. Вільною рукою перемкнув екран. На ньому з’явився коридор і двері до каюти. Нікого.
“Ти боягуз! — сказав він собі. — Ти ідіот! Слизняк! Шизофренік! Ти нуль на вході і виході!”
Він довго лаяв себе і поступово трохи заспокоївся. “Треба розібратися. З’ясувати, з чого все почалося. Власне кажучи, все почалося з того, що пролунали кроки. Ні, з того, що мене було поранено. Ні, річ у тому, що я лишився в кораблі сам. Точніше, все почалося тоді, коли ми прилетіли на цю планету, де безслідно зникло дві експедиції. Я ніби побачив димовий стовп замість сигома. Так, так, мені й тоді здалося, здавалося… А тут іще — руїни, пастка, постріли… І невідомість. Ось звідки ці кроки, яких насправді немає”.
Він клацнув тумблером автоматичного пошуку і став дивитись на екран. Хмари виповзали з ущелин, набирали найхимерніших форм, тому й почав працювати контрольний екран. На ньому спочатку з’явилася хмарка у формі трикутника з чорною плямою посередині. А от хтось летить. Та це ж сигом! Отже, він нічого не знайшов…
Ще одна хмарка. Вона повільно оберталася навколо осі, наче дзига. Якби Олег не був певен, що це хмара, то подумав би — корабель. Хмаринка зникла, з’явилась ущелина і цяточки, які світились. Олег прокрутив цю частину плівки кілька разів. У тому, як розповзалися цяточки, вгадувалась якась закономірність, Олег згадав полювання на вовків. У такому напрямку рухались мисливці, оточуючи зграю. Треба було проявити плівку через світлофільтри.