І тут-таки ледве не напоровся на міліційний патруль. Я встав, обтрусив убоге вбрання і закрив очі, бо від голоду запаморочилося в голові. Коли ж розплющив їх знову, лише за кілька метрів побачив міліціонера і двох солдатів, але вони були так захоплені розмовою, що не помітили мене.
Я заховався за стосом колод, складених там, мабуть, для прокладання колії. Присів навпочіпки, притис коліна до живота, але голод був невідступний. Не знаю, чи був це той лотаринзький голод, який мучив Каспара і Фредерика, чи той, який пізніше морив перших колоністів. Чи, може, голод діда й бабусі, чи якийсь новочасний, який допав мене аж тут.
Я з'їв лише кілька картоплин, які ще залишалися в домі отця Памфіле. Відтоді минуло, по суті, небагато часу, але мені здавалося, що цей лотаринзький, швабський, румунський голод просто вижирає мене зосередини. Так ніби, поки я марнію, він усе гладшає, заокруглюється і важніє, як ті священики, що вміють живитися вірою.
Коли тупіт чобіт і голоси стихли, я підвів голову і роззирнувся. Я шукав можливості втихомирити голод. Тихий голод, притишений голод — надія на це додала мені відваги. Проте нічого не було, ні ятки з перекусками, ні жодної, навіть найпослідущішої забігайлівки, якими колись кишіли околиці Йозефспляцу.
Я обережно вибрався зі сховку і подався наліво, де, як припускав, мало бути середмістя. Намагаючись виглядати байдужим і втомленим — робітник з нічної зміни чи просто невиспаний — і підбираючи в голові відповідні слова на випадок, якщо мене зупинять, я весь аж здригався, коли хтось бодай на мить зупиняв на мені погляд.
По суті, я був утікачем з табору, однозначно не тою особою, яка могла вільно розгулювати вулицями міста. Міста, яке прийняло мене в дитинстві, яке було добрим до мене, в якому річка не захотіла мене забрати. Тепер воно стало похмурим та загрозливим, немов злочинець, що замірився загнати мене в темну вуличку і вирвати серце. Я вже шкодував, що повернувся до Тімішоари. Я знов почувся безпомічним і покинутим напризволяще, та цього разу не через нестерпно порожню широчінь, а через таку ж саму нестерпну тісняву, через навал усіх цих тіл, що злісливо й загрозливо заступали мені шлях.
У кожному обличчі мені ввижався донощик, хоча, можливо, ті інші боялися не менше, ніж я. Тут усі були одне одному потенційними донощиками. Коли я відчував, що на мене не дивляться, то й сам розглядав людей і був певен, що навряд чи на когось із них міг би покластися; що з ними відбулася найдокорінніша, але водночас найнепомітніша з усіх переміна. Цього разу її причиною був голод-опортуніст.
Я відчув полегшу, опинившись під вивіскою, що вказувала на харчевню у внутрішньому подвір'ї. Крім однієї постаті в кутку, що радше скидалась на тінь і не привернула моєї уваги, та господаря, в залі нікого не було.
— Ми ще не відкрилися, — буркнув він.
— Мені конче треба щось з'їсти.
— Виглядаєш так, ніби конче мусиш випити.
Він витер руки і вийшов із-за ляди.
— Не схоже, щоб у тебе були гроші на їжу.
— У мене взагалі нема грошей.
В ту ж таки мить його рука шаснула до мене і спробувала вхопити за комір. Я ухилився і зловив його за зап'ястя.
— Шматок хліба — і я піду.
Тоді господар заніс на мене другу руку, та тут у залі почувся тихенький свист. Ледь чутний, проте виразний. Рука застигла в повітрі. Господар нерішуче поглянув на тінь в закутку, і, обернувшись за ним, я розгледів чоловіка, приблизно тридцятирічного, що ледь нахилився до світла, аби ми його краще побачили. Його руки спокійно лежали на столі, дуже близько присунутого до нього.
— Віорелю, чоловік просто голодний. Чому ти хочеш виставити його на вулицю? Невже ти ніколи не бував голодним? — спитав він.
Господар стенув плечима.
— Бо я бував і, скажу тобі, це мало приємне відчуття. Тож коли мені хтось каже, що голодний, Віорелю, я даю йому поїсти. І ти так чини, а надто, коли я плачу. Принеси йому й трохи тих помиїв, які ти називаєш кавою. Ходи сюди, сідай коло мене, — покликав він мене.
Господар заходився в кухні. Я здолав перший імпульс чимшвидше чкурнути. Бо другий був сильніший — поїсти, щоб не паморочилося в голові. Я підсів до чоловіка, і він мусив посунутися. На мить мені здалося, що з його тілом щось не так. Він мало не повалився, але вперся руками в лавку, на якій сидів, і втримав рівновагу. Я схопився за край стола, аби вгамувати тремтіння рук.