— Прошу Вас, пане лейтенанте, Ви ж можете знов його вписати. Скажіть, що не були певні, про кого саме йдеться, і взяли обидвох, аби уникнути помилки. Ви ж можете так сказати, хіба ні?
Офіцер подивився на батькову руку, а тоді промовив тоном, що не терпів заперечень:
— Якщо зараз же не заберете руку, я Вас застрелю!
На мить я знов побачив колишнього батька, який навіть в такому становищі хотів домогтися того, що здавалося йому правильним, однак тепер він скорився.
— Ви не смієте вказувати мені, що я можу, а що ні! — докинув офіцер і провів великим пальцем по свіжо підстрижених білявих вусиках.
— Та хай здихають обоє, товаришу лейтенант, — мовив майор.
Лейтенант нервово заходив узад-вперед, ніби приймаючи якесь важке рішення, і раптом зупинився.
— Дідько Вас розбере, Обертине. Гаразд, якщо так дуже хочете…
Він поклав аркуш на стіл, витягнув олівець, вписав батькове ім'я поверх викресленого і кинув, виходячи:
— У вас дві години, аби зібрати все, що зможете донести до потяга, або що вміститься на підводі. Потяги стоять на станції, як і минулого разу. Але тепер у вас квитки на схід.
Він самовдоволено підморгнув, а тоді віддав солдатам наказ розстріляти нас, якщо ми спробуємо втікати. Разом з майором вони зникли в ночі, щоби вже в наступному домі зробити свою справу так само сумлінно, як і в нас. Ми запрягли в підводу двох останніх наших корів і повантажили дві шафи, стіл, стільці й постіль. В шафи напхали взуття, одяг, посуд і начиння. Сарело, що тим часом показався на подвір'ї, ледь стримуючи хвилювання — ще б пак, зараз він спекається нас без жодних зусиль — приніс нам килим і матрац. Від нього ж ми ще дістали лопату та кілька мішків насіння.
Час від часу лунали постріли. Село оточене щільним кільцем, сказав солдат, який надійшов пізніше. Більшість тих, хто тікав через поля, перехопили, інших знаходили в сіні чи купах кукурудзяних качанів.
Одна жінка з донькою сховалися в порожнині за стіною. Коли їх викрили, вони сиділи на мішках зі збіжжям, яке збиралася приховати від народу. Ще якась божевільна баба, так назвав її солдат, кинулася в збірник дощівки і мало там не втопилася. Її насилу витягли і збили на квасне яблуко. Солдат розповідав про це збуджено, так ніби приніс якусь надзвичайну звістку, а з нею й розвагу в одноманітне казармове життя. Так само він міг би розказувати про свій короткий, переможний роман з якоюсь дівчиною на вихідних.
Ми вивели підводу на вулицю, де вже стояло багато інших, готових до від'їзду. Хтось плакав і голосив, інші залякано канючили або ж в останньому напливі гордості силкувалися виторгувати для себе більше. Ніхто не протестував проти несправедливості депортації, нарікали тільки на брак місця й часу.
Дехто брав з собою навіть плуги, корів і коней. Ми ділили вагон для худоби з місцевою румунською родиною. Чоловік був у розпачі: ні заможний, ні політично активний, сумлінно виконував, як запевняв, усі норми, він взагалі не розумів, чому тут опинився. Йому було очевидно, що це мало спіткати нас, німців, але ж не його родину. Він бідкався, сидячи поряд зі своєю занімілою жінкою і хлопчиком, що з нажаханим лицем тулився до неї. Чоловік хотів узяти з собою свою худу шкапину, але та випала з вагона й так важко покалічилася, що майор пристрелив її на місці.
Молоде угорське подружжя, якого я ще ніколи не бачив, бо вони жили трохи далі за селом, сіло в вагон разом з двома своїми коровами й меблями, купленими зовсім недавно за весільні гроші. Молодята дивилися одне на одного так закохано, ніби вирушали у весільну подорож. Якогось обдертого чоловічка, який приплентався до потяга з купкою манатків на поламаній фірі, лейтенант відіслав назад додому. «Якщо він — ворог народу, то я ладен з'їсти свою фуражку!» — гукнув він майорові. Він явно насолоджувався своєю владою.
Все навколо було примарне, у слабкому світлі фар то виринали з темряви якісь постаті, то знов у ній зникали. Неможливо було розгледіти, що саме відбувається, але те саме повторювалося знову й знов. Скорившись долі, прибували все нові й нові люди, їх розподіляли по вагонах, де ще було місце.
Попервах я ще думав про втечу. Уявляв собі, як повернуся до Кістяної Гори і знову візьмуся за колишню роботу. Шукав шпар і дірок у підлозі, визирав через двері, перевіряючи, чи зможу непомітно вистрибнути. Але вагони були нові, а обабіч потягів виставили варту. Врешті-решт я опустився біля батька, який весь час спостерігав за мною і ніби тішився, що цього разу мені втекти таки не вдасться. Але якось без переконання.