Поволі, дуже поволі, усе затихло в селі й у вагонах, лиш мукали корови та вряди-годи іржав кінь. Плакало дитя. Забутий півень ліниво прокукурікав, сповіщаючи чи то про себе, чи про новий день, в який вірив хіба що він один. Якийсь солдат тицьнув нам цигарки, інший — пляшку води. Настав ранок, двері зачинили й закрили на засув.
— Невже це ніколи не скінчиться? — спитав я батька.
— Боюся, ні.
В моїх спогадах про цю їзду першими зринають запахи. Запах розпеченої, розтопленої палючим сонцем смоли на колії. Запах бруду й поту, коров'ячого лайна, що хляпало нам під ноги. Сечі у старому відрі, бо потяг зупинявся дуже рідко, та й то лишень, аби худоба не сконала від спраги і могла напитися з якоїсь майже пересохлої річечки.
Для цього з шафи молодого подружжя ми змайстрували поміст і по ньому виводили худобу надвір. Єдиним нашим задоволенням було свіжовидоєне молоко, яке корови терпляче й покірно дарували нам кожного ранку. Глечик німо переходив з рук в руки.
На шляху через Банат потяг проминав багато місць, де люди отаборилися у чистому полі: невеличкі гуртки, які шукали хоч якогось затінку під своїми підводами, або великі натовпи, схожі на народні гуляння чи ярмарок. Так, як і в нас, при собі в них було лиш те, що змогли взяти з собою, і з чого складалося дотеперішнє їхнє життя. Однак неподалік стояли солдати, що стерегли їх і теж потерпали від спеки. То була єдина справедливість, яка нам перепала. Усі вони, прибиті до одного берега, — і вартові, і ті, що під вартою — чекали на спасіння. На потяг, уготований їм.
На зораних полях, на схилах пагорбів, у високій траві стояли люди біля своїх шаф, комодів і скринь, напханих білизною, латаними штанами та зношеними светрами. Одна жінка поклала своє немовля до висунутої шухляди, а на гіллі сушилися пеленки й білизна. Бо навіть тут, просто неба, вона неодмінно хотіла залишатися порядною господинею. Цілим схилом тріпотіла білизна, так ніби на пагорбі виросли вітрила.
Якийсь чоловік сидів у кріслі посеред річки і студив у воді ноги. На колінах у нього лежав капелюх, дамський, можливо, останній спогад про жінку. Ми визирали крізь дірки і не могли вийти з дива. Між тим до нас підсіло багато нових пасажирів, а на станціях, де ми зупинялися, аж вирувало від людей та худоби. Якщо Вавилонське стовпотворіння справді колись було, то саме тут, на коліях провінційного загумінку, куди румунів німецького, сербського, болгарського й німецького походження зігнали, як худобу.
До нас підсадили якогось румуна з жінкою, в нього не було одного ока, втратив на війні. Заслужений ветеран, він був певен, що йому нічого не загрожує, але його підвело журналістське минуле. Був там ще один румун, армійський офіцер та ідейний партієць, що навідався до своєї нареченої, багатої швабки, саме коли по неї прийшли.
Один румун з Бессарабії, прикметний передусім своїм акцентом, оплакував свою родину, якої не бачив з 1940 року, відколи їх розкидала війна. То був добрий ремісник, жив собі непримітно і навіть гадки не мав, що тільки через походження з ним може статися таке лихо.
Вже тиждень ми були в дорозі, вкрай зрідка нам давали можливість вийти і залагодити природні потреби. Здебільшого ж доводилось обходитися одним відром. Та оскільки ще з минулого дня дверей не відчиняли, воно стояло повне й нестерпно смерділо. Батька схопили спазми, обличчя почервоніло, йому коштувало останніх сил стримуватися. Він забився в куток, а коли я подивився до нього, він зі спотвореним лицем корчився на підлозі.
Я дістав ніж і гарячково роззирнувся, знайшов тріщину в дерев'яній підлозі вагона і взявся до роботи. За чверть години розширив тріщину до розмірів дірки, придатної для туалетного отвору. Я допоміг батькові стати на ноги і підтримував його. Коли він хотів опустити штани, я помітив цікаві або ж гидливі погляди сусідів і прошепотів: «Зачекай ще хвильку». Я взяв покривало і напнув перед ним, так що тепер він був за ширмою. «Тепер можеш. Тебе ніхто не бачить». Батько присів над отвором.
Іноді, коли наш потяг зупинявся на станціях, пасажири в інших потягах і ті, що чекали на пероні, хрестилися крадькома, коли бачили, який там везуть товар. Вони скидали капелюхи, але хрестилися, допіру переконавшись, що поблизу нема нікого, хто міг би і їх вкинути до такого вагона. Відважніші бігли додому, приносили нам чорний хліб, мармелад або воду. Солдати швидко поступалися на вмовляння і відверталися, рівно на стільки, аби клунок встиг опинитися в нас.