Він відіслав Ельзу додому, а сам пішки вирушив до циганського табору. Поза межами Грозенау, на висохлому, тернистому пагорбі, який оминали селяни, жили цигани, одні — відколи вже світ стоїть, інші ж приходили і відходили, коли їх знов тягнуло в мандри.
Там стояло кілька фургонів, найпишніший — коло найбільшої в таборі хати. Якоб знав, що такі вози майструють тільки в Англії і лише на замовлення, а та хата, найімовірніше, належить булібаші, очільнику громади. Стояли там також і шатра, й багато збитих з дощок халабуд, кривих і дірявих, мов зуби у роті старця. Після недавньої бурі їх, поза сумнівом, довелося відбудовувати заново.
Здебільшого вони були котлярами, але при потребі могли також бути і вправними кошикарями, мітлярами, склярами, ковалями чи теслями. Якось один циган, такий самий хлопчик на побігеньках, сказав Якобу: «Шваби завжди хочуть лише одного — мати якнайбільше землі. Нам землі не треба, селяни з нас до нічого, зате ми вміємо тисячу інших речей. Одного дня наш брат може робити гребінці і щітки, наступного — ремонтувати парасолі й вішаки, третього — лудити казани, четвертого — красти і жебрати, п'ятого — водити ведмедя, шостого — торгувати на базарі, танцювати й грати, і лише сьомого дня ми мусимо робити те, що й інші — молитися».
Їм не вільно було перетинати межі села, хіба що вони доглядали за худобою або пропонували свої послуги на Головній вулиці чи на щотижневому базарі. Щоранку о п'ятій в Грозенау лунав ріг цигана-свинопаса.
Якоб твердим кроком піднявся на пагорб. Від табірної ватри, на якій жінки варили обід, здіймався дим. Він пройшов попри юнака, якого впізнав, бо той щотижня приходив у село і збирав діряві відра, казани та каструлі. Він і його жінка, віком обоє приблизно по шістнадцять, сиділи на землі із розставленими ногами, він шурував піском дно казана, потім взявся вирівнювати бляху молотком. На вогні у посудині сріблясто зблискувало розтоплене олово. Його жінка тримала коло грудей дитя, а ногою роздувала міхи. Від кожного подуву вогонь розгорявся все дужче.
Один із хлопчиків, що бавилися неподалік, підійшов і сказав:
— Лише окрайчичок хліба, я вмираю з голоду.
При цьому здавалося, що він радше вправляється на майбутнє, ніж справді голодний. Якоб відштовхнув його, але набігло ще більше дітвори і почали канючити тої самої. На них були широкі бавовняні сорочки, всі у плямах, волосся скуйовджене.
— Бліх маєш? — спитав Якоб одного.
— Ні, воші. Блохи у мене взимі.
На його шкірі було багато маленьких роздряпаних ранок.
Якоб уже почав шкодувати, що прийшов сюди, навряд чи знайдеться тут хтось, хто — крім жебрання й латання казанів — міг би справді до чогось придатися. Аж тут з хати вийшов якийсь бородань у чорних штанях, заправлених у такі самі чорні чоботи, в одній камізельці на волохатому тулубі. Пасма спітнілого волосся маленькими острівцями поприлипали до його шкіри — справжній архіпелаг.
Він сплеснув долонями, і діти відступилися. Він прискіпливо розглядав Якоба, так як би обдивлявся якусь худобину. Або жінку, яку забажав мати. Якоб знав, що від цього іспиту залежить, чи схочуть його взагалі вислухати, чи радше досить неласкаво відішлють, звідкіля прийшов.
Цей чоловік був іншого калібру, ніж аптекар.
— Хочете заробити трохи грошей? — гукнув він циганові.
Чоловік розвернувся і зайшов до хати, але двері залишив відчиненими.
— Ну, що ж, — промурмотів Якоб, сплюнув на землю і теж пішов за ним. Опинившись на порозі, він завагався, чи заходити досередини, там було не зовсім темно, світло падало крізь маленьке віконце, крім того, освітлений був і невеличкий простір коло дверей, в якому у сповільненому танку клубочилися порох і сизі пасма диму.
Він не був певен, чи там взагалі хтось є, чи то, бува, не пастка. Чутно було якийсь звук, так ніби жмутком конопляного листя ляскали по поверхні води, щоб промити.
— Заходьте. Ми Вам нічого не заподіємо. Сідайте на підлогу, у нас так прийнято, — почув він чийсь голос.
Очі його поступово звикали до потемків, тепер він бачив не одну, а дві постаті. Булібаша сидів на ослінчику, вже без камізельки. Із розставленими руками, ніби Ісус, що чекає на підхожий хрест.
Іншою постаттю була маленька жінка, що ляскала його по спині і руках жмутком кропиви. Час від часу вона вмочала жмуток у відро з водою, а тоді ляскала знову. Покінчивши із задньою частиною, вона обійшла цигана, стала на широко розставлених ногах спереду і взялася бити по грудях та животу. Вона шмагала так завзято, ніби хотіла його покарати. Вона була повна, Якоб розрізняв її усе краще, хустка в неї була зав'язана на потилиці, а рукави блузки засукані. Він уявив собі, як виглядає тепер тіло булібаші — все червоне і в пухирях.