Нараз вона відклала кропиву, взяла з відра мачулку, ляснула нею циганові по спині і заходилась обтирати його тіло повільними, рівномірними рухами. Але на цьому ще був не кінець. Вона взяла щітку й стала шурувати нею дебелу, мокру чоловікову спину. Вона робила це так віддано, ніби хотіла показати всю міру своєї любові. Раз вона пройшла повз Якоба, її очі з цікавістю блимнули на нього. На мить зблиснули білі зуби, йому здалося, що вона усміхнулася.
Циган сикнув крізь зуби, для Якоба майже нечутно, але для неї то був знак зникнути. Цього йому було достатньо, щоб керувати дружиною. Ця жінка, яку мій батько лише невиразно розгледів, була Раміна, Раміна-Кропива, як відтоді він її називав. Це вона згодом видобуде мене з широко розверстого материного лона. Сповине міцно, як ляльку, ні, як мумію, так ніби мені, ледь народившись, вже треба було вдавати мертвого. І саме Раміна (парох вже облишив усяку надію) обкурювала мене своїми травами й зіллями, коли я, п'ятирічний, вже майже вмирав від дифтерії — і я одужав.
— Це розганяє соки. Якщо не дбати, соки застоюються і отруюють людину. А тепер розказуйте, з чим прийшли, — мовив булібаша.
Вся розмова не потривала й десяти хвилин, Якобу пообіцяли на наступний день шість людей для двору і ще п'ятнадцять на жнива.
— Може, запишемо це на папері? — спитав він булі-башу, але той лише засміявся.
Видобув табакерку, папір і скрутив папіроску. І щойно тоді відповів:
— Чому ти мене ображаєш? Невже моє слово нічого не варте? А взагалі, я не вмію читати, але й не журюся тим. Невміння читати й писати вишколює пам'ять краще, ніж будь-яке письмо. У Ґіґі прекрасна пам'ять. Завтра о п'ятій люди будуть в тебе. Вдармо по руках, і все.
Ґіґі трохи відпровадив Якоба, до місця, де працювала юна пара. У дівчини самої було ще зовсім дитяче личко, але вона доглядала дитину так, як і будь-яка інша мати.
За кілька тижнів двір був відбудований, а врожай зібраний. Ельза заплатила ціну, яку узгодив Якоб. Вони з батьком повернулися в головний дім, а Якоб зайняв кімнату в челядні. Тепер від мети його відділяв лише крок, але на шляху стояв Ельзин батько.
Він спостерігав за Якобом з недовірою, хоч той і сповнив уже його заповітне бажання. Він добре провадив господарство, вичищав стайню і складав гній на підводу. Коням, що потерпали від ґедзів та мух, накладав на очі й ніздрі пов'язки. Він вивозив гній на осінні поля і розкидав його разом із наймитами. Через тиждень землю востаннє переорали і засіяли озимину. Не було до чого доскіпатися, Якоб усе робив як слід, але Ніклаус все одно йому не довіряв.
Ніклаус теж одружився не з кохання, втім, рішення батьків виявилося правильним. Але що газетна стаття має поєднати його доньку з якимось чужинцем, про якого вони майже нічого не знають — то йому тяжко було прийняти.
Одного ранку Ельза і Якоб виїхали до міста. Там вони спершу навідалися до капелюшної, а потім до взуттєвої крамниці. Наприкінці, вже з багатьма пуделками в руках, вступили до кравецького ательє мадам Лібман. Ельзу важко було вдовольнити, знову і знову показували їй все нові тканини й вбрання, знову і знову доводилося батькові роздягатися і одягатися. То був, напевно, єдиний день у батьковому житті, коли він цілковито довірився матері.
Вона обсмикувала жакети і рукави сорочок, майже ніжно проводила руками по Якобових плечах. Бракувало ще останнього випробування — досвідчених поглядів інших жінок. Цього вона навчилася в Америці, сказала вона і потягла Якоба на вулицю. Вони походжали туди-сюди, до найближчого рогу й назад. Іноді вона брала його під руку, потім знов залишала самого, але незмінно уважно за всім спостерігала. Здається, костюм сподобався, тож вона замовила ще інший одяг, а потім нарешті вони з Якобом вирушили до властивої мети їхньої подорожі в місто.
Вона сказала портьє, що їй треба порозмовляти з директором Вищої школи електротехніки. Почувши її ім'я, той особисто вийшов до вестибюлю. Директор вклонився і поцілував Ельзі руку, а тоді численними коридорами повів до свого кабінету. Звісно, він знав Ельзу Обертин.