— Як же Вас можна не знати? Всі газети писали про Ваше повернення, — сказав він і розпорядився принести каву з тістечками.
Вона виклала свою справу. Директор мав прийняти Якоба до школи, не вимагаючи ніяких свідоцтв, яких у нього і так не було, і без іспитів, яких би він ніколи не склав. Що довше вона говорила, то більше цей елегантний чоловік непокоївся. Він помахував носаком і нервово поскубував кінчики вусів. Але не перебивав, може, просто набивав собі ціну.
Потім він заговорив, що пов'язаний приписами й законами, хоч як би йому хотілося допомогти комусь з Обертинів. Він схопив ціпок і збуджено заходив узад-вперед кабінетом, віднаходячи все нові й нові причини, чому це неможливо. Якоб перебив його:
— Пане директоре, я не знаюся на цих справах, але ми Вам добряче заплатимо. Добрі гроші, підуть просто Вам до кишені.
Директор зупинився й замовк. Тоді Якоб докинув ще зверху:
— Гроші і свиня, пане директоре.
В директора були принципи, але врешті-решт жадібність перемогла.
Вночі Якоб, що спав у челядні, прокрадався крізь задні двері до Ельзи і брав її тіло. Її батько знав про це, він чув, як Якоб скрадається кімнатою і залізає під ковдру. Здушені стогони й хекання теж чув. Вранці Якоб знову зникав, аж поки, за кілька місяців до закінчення школи, не увійшов у дім через парадні двері і більше ніколи його не покидав.
Якобу не залежало на весіллі в селі, з помпою й гістьми, про яких він і так знав, що вони думають. Але весілля було важливе, щоб остаточно й законно, чорним по білому, стати паном обертинівських добр, хазяїном полів, дерев і виноградників, худоби, двору та міської кам'яниці. Отож він вирішив знехтувати Ельзиним побажанням, яка вважала — якщо вже весілля, то тут, у селі, на очах у всіх. І якомога більше й пишніше, аби вони бачили, що Обертини повернулися.
Одного дня у квітні 1926 року Якоб одягнув один зі своїх костюмів і вислав циганів та наймитів в поле самих. Він запряг у бричку двох коней, відкрив браму і виїхав на вулицю. Чим далі по селу, Якоб і бричка все маліли й маліли, так що вже вміщалися між великим і вказівним пальцями Ніклауса, що підбіг до брами. Він стиснув пальці, так ніби хотів розчавити Якобову постать. Сплюнув на землю, як то іноді робив Якоб, проказав: «Ну, що ж!», і зачинив браму.
За півтора року він так і не запізнав Якоба краще, ніж у той перший день. Ні коли працював з ним пліч-о-пліч у полі, ні коли вони разом розливали вино в бочки, а з бочок у пляшки, і так само мало, коли в кінці дня Якоб жадібно їв у кухні, достоту як у Непера. Сонце сідало, і Ніклаус уже помалу сподівався, що Якоб зник назавжди. Пропажу брички й двох коней, до того ж не найгарніших, він би вже якось пережив. Він мав надію, що то було Якобове прощання, і все ж непокоївся через його повернення, так само, як і його донька.
Він вагався, як буде краще — з Якобом чи без нього. Хоч вони й добре знали, що двір відродився з попелища тільки завдяки йому. По-перше, він найняв циганів, урятував урожай і відбудував дім. По-друге, закупив новий реманент. По-третє, одного дня об'явився зненацька з десятком коней, яких йому роздобули його цигани, як він їх називав. Ніклаус не питав, звідки вони, донька, як завжди, за все заплатила. Коні були міцні, здорові, лискучі.
— Ну от, тестю, тепер в тебе знову є коні. Скоро я матиму свій двір, а ти — своїх коней: це ж нам обом яка добра оборудка.
На цих словах Якоб поквапився у дім і приніс горілку й три чарки, Ельзі теж довелося випити, тут він не терпів заперечень. Ельза, зі свого боку, вже звикла до цього чоловіка, до його нічних відвідин, його тяжкого тіла, що залишалось лежати на ній і після того, як він кінчав, — поштовхами, хрипко, міцно стискаючи її груди, з виряченими очима, в той час як її очі від початку були заплющені.
Він міг багато кінчати, навіть тут проявлялася властива йому надмірність. Пальці на ногах витягалися, м'язи напружувалися і тремтіли, з його глибин піднімався спершу ледь чутний, а потім усе гучніший рик, вени на шиї набрякали. Він вигинався так, що його хребет, здавалось, от-от зламається. Він спирався на руки, іноді його піт скрапував їй на лице й живіт, де змішувався з насінням. Ліжко рипіло і билося об стіну. Вона знала, що батько все чує, їй було соромно й водночас — ні, бо Якоб був уже майже її чоловіком.
Та Якоб усе-таки повернувся, він вдоволено насвистував пісеньку, яку почув десь у місті. Один з модних тоді шлягерів: