— А Ви? — спитав священик, коли Ельза закінчила.
— Я? — здивувався Якоб.
— Так, може, маєте якусь провину, за яку хотіли б висповідатися?
— Панотче, що Ви таке кажете? — відповів Якоб. — Досі єдиною моєю провиною була бідність.
В запорошеному приміщенні зберігалися образи і фігури Діви Марії, хрести з Ісусом і без, в казанку чорніли недогарки свічок. Всі вони відслужили свою службу Богові, і тепер їх списали. Там же й відбулася коротка церемонія, були заповнені й підписані папери.
— Під яким іменем Вас записати? — спитав парох.
— Обертин, — сказав Якоб.
— Це неможливо, так називається наречена.
— А тепер і наречений.
— Це неможливо.
— Це можливо, повірте мені.
І це стало можливо.
По закінченні Якоб вручив усім трьом чоловікам по жмутку банкнот, які вигріб з Ельзиної торбинки. Перед величною церквою Тисячоліття в затишній, засадженій старими дубами і кленами фабричній дільниці парох запитав Якоба, що вже сидів у бричці поряд з Ельзою:
— А коли ж державний шлюб? Адже є ще й державний, чи не так? Бо інакше мені влаштують пекло.
— Всі колись мусять пройти через пекло, нічого не вдієш. Чи Божий чоловік, чи ні — від цього ніхто не вбезпечений. Втім, якщо це Вас заспокоїть: спочатку на нас чекає земля, а вона довго чекати не стане. У нас багато роботи: зорати, посадити картоплю, буряки, посіяти ріпак, кукурудзу. Допіру після Великодня, як заріжемо баранця, от тоді застукаємо і до держави. Бувайте здорові, панотче.
На зворотному шляху до села Якоб раптом засунув руку в кишеню, видобув годинник і похитав ним на ланцюжку, так ніби хотів загіпнотизувати Ельзу.
— На жаль, у мене немає нічого, що я міг би Вам подарувати, крім цього годинника.
Вона розгублено зронила годинник на коліна і все обмацувала обручку, то знімаючи її, то знов натягаючи. Колись вона просто застрягне на її набряклому пальці. Навіть її пальці будуть проти неї.
Вдома Якоб сів, розстібнув сорочку і скинув краватку. Він раз по раз поглядав на годинник, ніби мав якусь зустріч, насвистував свою пісеньку і ритмічно постукував вказівним пальцем по столі.
— Ви не перевдягаєтеся? — спитала Ельза.
— Ще ні, і Ви не поспішайте.
— Ми ще кудись поїдемо?
— Так, і це навіть Вам сподобається.
Він щедро поплював на чоботи і потер їх рукавом.
— Куди? — спитала Ельза.
— Дзвонити на бурю.
Коли нарешті прийшов час, він оголосив:
— Сідайте до брички. Пора. Вони напевно тепер всі вечеряють.
Дорогою до церкви він спинився біля дому замкового. Не злізаючи з козел, гукнув:
— Штруберте, а вийди-но!
Довелось крикнути кілька разів, щоби подіяло. Штруберт розчахнув двері і вибіг з дому, з розхристаним волоссям, на ходу намагаючись проселити руку в рукав сорочки.
— Де горить?
— Ніде не горить, Штруберте, але буде буря.
Якоб зіскочив з козлів і підійшов до Штруберта. Ельза була так само спантеличена, як і замковий.
— Буря? — перепитав Штуберт, шукаючи в небі ознак грози.
— Саме так, і ти мені потрібен, щоб задзвонити у великий дзвін.
— Але для цього нема ніякої причини.
— Ще й яка, Штруберте, ще й яка. Причину ти зрозумієш, коли зробиш, що я кажу.
— Дзвін задзвонить щойно завтра вранці, до церкви.
Якоб ступив ще крок до нього, і Штруберту довелось податися назад. Він наступив на порожню пляшку з-під вина, втратив рівновагу і впав. Якоб став над ним.
— Штруберте, ти смердиш смагою. Скільки платить тобі село за твою службу? Може, скоро виявиться, що це забагато для когось, хто несвоєчасно сповіщає про буревій і пожежі, га? І що від його послуг навіть можна відмовитися. Чи проживеш ти тоді зі своєї худібки і клаптика землі? Доведеться ой як гарувати. Отож, питаю ще раз, — Якоб простягнув Штрубертові руку і допоміг підвестися на ноги. — Тепер бачиш? Он там, на заході, вже насувається гроза, чорні хмари збираються? Придивись як слід.
Замковий промимрив вельми невпевнено:
— Так, здається, щось бачу. Щось там збирається.
— То як ти можеш казати, що нічого не бачиш? Бий у дзвін, поки не збереться усе село. Я кивну, коли перестати.