Вершники витягали свої шпаги й розмахували ними над головами, а тоді пригиналися і пускалися чвалом вперед. Каспар спирав мушкет на рогачку і підшуковував першу жертву, він ретельно вибирав її із завішеної пороховим димом стіни людей і коней. «Ближче… Ще ближче…», — шепотів він, прицілюючись. Коли він заради вищої платні переметнувся від цісарських до шведів, то наполіг, що залишить старий мушкет, хоч не такий зручний і без рогачки непридатний. Та йому швидко вдалося переконати капітана в його перевагах.
Стрілити на віддаль понад чотириста стіп і влучити, потім видобути з порохівниці порцію пороху й кулю, зарядити, знов вистрелити і влучити. То було Каспарове мистецтво: на такій відстані вбити двічі. Під кінець цівка мушкета вже майже торкалася противника. Тоді він хапав піку, кинджал, тесак і далі робив свою справу. Прохромлював тіла, наче буханці теплого хліба. Розпанахував животи, ніби врізав добру шинку, яку відбирав у селян, грабуючи місцевість.
По суті, він завжди був голодний, навіть в бою. Він багато пив, щоби впасти в шал і здобути певність руки, але наїдався доволі рідко. Провіант бував нечасто — хіба що сам собі роздобудеш. Тож кожна битва була йому бажана, бо голод у шлунку переходив у голод за чужим життям… У такі хвилі в голові йому паморочилося тільки від убивства. «Вони й так уже були вважай мертві, — казав він. — Я просто їм ледь поміг».
Я не певен, чи Каспар справді існував — надто вже давня його історія. Однак певним є те, що вона знайшла свій шлях у Банат разом із лотаринжцями, які заснували Грозенау. Її постійно розповідав дідо, і, як запевняли мене — Фредерик Обертин. Вона так зрослася з нашими спогадами, що без неї вони стали непомисленні. Вона є чимось на кшталт наріжного каменя Обертинів, встановленого на трупі часів, коли людей косили чума, голод і Велика Війна.
Каспар відстав від загону і вже кілька днів блукав густими смерековими лісами Воґезів, коли однієї безмісячної ночі приземлився під якимсь деревом, зашпортавшись об його коріння. Він обмацав стовбур і вирішив, що то дуб. Далі на півночі, під Гаґенау, траплялись дерева, обхопити які змогли би лише кілька чоловік.
Та й взагалі, на півночі він пережив добрі часи: спочатку зі шведами взяли місто, тоді їх відкинули. Вони трощили інших, потім трощили їх. Нічого особливого, просто примхливе воєнне щастя. Так тривало роками, диво, що він узагалі ще живий.
Під деревом витав якийсь дивний запах, який він розпізнав би, якби не був непритомний від втоми. Він, що на ратних полях знався краще, ніж у батьківському домі в Дьєзі. Коли йому було дванадцять, його вирвали звідти найманці-мародери.
В його пам'яті зринало ще кілька образів: мати з розчепіреними ногами, вся в крові, незрозуміло, мертва чи жива, лежить на сіннику. Батько завис, наче переламаний навпіл, на цямринні криниці, поки його в неї не скинули. Пригадував коней, обвішаних усім їхнім родинним скарбом. Та скількох він відтоді й сам отак сплюндрував, без жалю в грабунку й ґвалті?
Він не знався на звуках нічного лісу. Майже весь час він проводив у шанцях і польових таборах, або ж із кралями та картярами, які безконечною валкою тягнулися за військом. Тисячі й тисячі живилися війною.
Тиша пущі, яка ніколи не була по-справжньому тишею, скрадливе, раптове шарудіння, крики звірини наганяли на нього більший жах, ніж зграя озброєних до зубів ландскнехтів. Він не звик бути сам. Коли він бився в бою, інші теж бились так близько, що їхня кров змішувалася. Коли він спав, інші спали, міцно притиснувшись до нього, щоб захиститися від холоду. Коли ґвалтували, то також разом.
Сонце недавно зайшло, і в лісі здійнялася вогка прохолода. Тремтячи від холоду, він закутався в діряву, брудну пелерину, зашпортався і полетів униз тернистим схилом. Коли піднявся, помітив, що останній ряд дерев залишився позаду і тепер височів у нього за спиною загрозливою тінню.
Він вийшов на якусь галявину, зарослу по коліна травою, земля під ним була мшана й м'яка. Він дуже боявся забрести у торфовище, яких там було багато. Бо тоді вже не вдасться ні висушити одягу, ні просохнути самому. Йому часто доводилося бачити, чим усе закінчується, як вчасно не обсохнути. Лихоманка, пропасниця, тілесне виснаження. Найбезглуздіший з усіх безглуздих способів померти.
Він обережно пробирався крізь траву, аж вона урвалася так само раптово, як перед тим ліс. Або там нічого не росло, або траву витолочили. Він схилився, його долоня пройшлася зламаними травинками, потім пальці намацали заглибину в землі, що могла бути слідом кінського копита.
Тут зупинявся загін вершників, може, на ніч, а може, просто для короткого перепочинку. А що, коли це засідка і вони його вистежують? Він схопився за кинджал і пригнувся. Байдуже, цісарські чи шведи, розлючені селяни чи ласі до здобичі ландскнехти — усі вони вбили б його. Та й він не вчинив би інакше. Полишивши самочинно загін, він уже не міг розраховувати на хоч якийсь захист. Він сам наразив себе на небезпеку, вирушивши наодинці до Лотаринґії — подивитися, що залишилося від рідної домівки.