Він наслухав, поки не закоцюб з холоду і вже мало не падав з ніг. Весь цей час він безгучно нашіптував шведську пісеньку, яку вони співали навіть після смерті короля Ґустава:
Потім він рушив далі, знов перечепився і знову злякався. Засміявся сам із себе, коли помітив, що то не ворог, а коріняка якогось дерева. Він прихилився до стовбура і заснув. Прокинувся єдиний раз, зовсім коротко, коли зсунувся на бік і вдарився головою об землю.
Його збудив запах. То було перше, що він вловив зі ще заплющеними очима. Подумав, що десь поблизу сконав якийсь великий звір, здобич вовків чи тих вершників. Але смерділо, як десять розкладених туш. Треба би пошукати за тим стервом, може, і йому щось перепаде, хай навіть самі нутрощі. Він перевернувся на спину, з насолодою потягнувся і повільно відкрив очі.
Над ним теліпалися ноги повішених. Стопи, вкриті засохлим брудом, литки, набряклі від застояної крові. На деяких ногах ще були діряві панчохи, але більшість повішених в самих спідніх сорочках. Від вранішнього вітерцю тіла легенько погойдувалися. Голови були похилені вперед, так наче мерці хотіли дивитися на нього, як святі в церкві. Очей у них вже не було, хижі птахи ретельно зробили свою справу.
Він схопився на ноги, але не тому, що злякався цього видовища. Смерть була його вірним супутником, найвірнішим з усіх. Вірнішим, ніж побратими, що розбігалися після поразок, і ніж жінки, які залюбки віддавалися тому, хто награбував більше здобичі.
Він боявся хижаків і здичавілих псів, яких такі дерева-шибениці нестримно притягали. Вони теж користали з війни. Від Гаґенау і аж до Пфірту на півдні — скрізь лежали трупи людей і свійських тварин, в розграбованих домах, на путівцях і сільських площах. Каспар мав бути обачний: зустрічатись із голодними вовками йому аж ніяк не кортіло. А з голодними людьми й поготів.
Вітер посилився і прорвав імлу, так що відкрився вигляд на долину Райну. На одній скелі, майже зливаючись із нею, стояла твердиня, та годі було розгледіти, чи в ній хтось живе. Він стояв на плоскогір'ї, куди селяни перед війною, без сумніву, виганяли худобу.
З одного боку пасовище переходило в голі, заокруглені пагорби, з іншого стрімко обривалося. В ущелині він розчув притишене дзюркотіння якоїсь річечки, може, навіть клекіт водоспаду, та пожитку від цього йому було мало. Спрага його, звісно, теж мучила, але голод набагато сильніше. Лиш на якусь мить майнула думка, чи не втамувати його м'ясом повішених.
Йому самому одного разу довелося кілька днів стерегти трупи селян від виголоднілих чоловіків і жінок. У Даменкірху, перетвореному на фортецю, шведи на цвинтарі порішили тисячу шістсот селян, він особисто — зо двадцять душ. А потім, роз'юшені, зігнали решту селян до Бльоцгайму і підпалили село з усіх чотирьох сторін.
То було величаве видовище: полум'я кинулося звідусіль і злилося в центрі села. Тим, що вижили, вони давали кидати жереб, хто помре перший. Хоча різниця становила всього кілька хвилин, всього кілька подихів, приречені жадали цього відтермінування. Навіть билися за нього. Там Каспар уперше подумав, що, може, вже досить і час вертати додому.
Він збирався піднятися на лагідні пагорби, заглибитися в гори, віднайти русло Мозеля, яке приведе його в Епіналь і Туль. Звідти до Нансі й Марсалю вже недалеко, а дійшовши до Марсалю, він уже, по суті, був би вдома. Та час на це прийшов щойно восени 1635-го, коли цісарські війська розбили шведів, а ті втекли з Ельзасу, коли там вже практично не залишилося ніякої здобичі. Ще до схід сонця він пішов з табору.
Мозеля він не знайшов, але, замість чимшвидше вибратися з Воґезів, заглиблювався в них усе далі. Він то йшов вузькою, звивистою долиною, то з виступу скелі дивився в провалля з прямовисними гранітними схилами. Живився корою, чорницями, зіллям. Одного разу в стайні якоїсь покинутої садиби знайшов здохлу вівцю, іншим разом — кілька виногрон на здичавілій лозі.