Каспар був задоволений своєю роботою, вогонь горів рівномірно з усіх боків. Він прихилився до муру, в захваті від власної майстерності, бо розводити вогонь — велика наука. Сила-силенна селянських дворів від його рук перетворилися на попелище. Хороший вогонь пожирав усе, що траплялося йому на шляху: струхлілу деревину, льон і глину, солому на ліжку й постіль, шкіру обох убитих чоловіків. Вогонь задушив непритомну матір, перш ніж вона згоріла. Він повалив мури й балки і розчистив місце, на якому Каспар невдовзі збирався збудувати новий дім.
Він повернувся до стодоли, де після чергової невдалої спроби звільнитися лежала виснажена дівчина. «Тепер їй уже нічого не потрібно», — буркнув Каспар.
Минуло кілька днів, перш ніж дівчина постановила рятувати своє життя. Вона мусить вижити, якщо хоче колись помститися. Одного вечора вона випила відро молока, яке він щодня ставив перед нею, витерла уста рукою і завимагала їсти. Він дав їй трохи каші, яку сам зварив.
Після цього довго нічого не діялося, так що він розчаровано від неї відвернувся. Він пильно стежив, чи не з'являться перші ознаки чуми, і був сповнений рішучості спалити стодолу разом із дівчиною, якщо доведеться. Проте дівчина — за винятком ознак недоїдання — була здорова. З часом вона могла перетворитися на жінку, якої він собі бажав. Витривалою вона була в кожному разі. Коли трохи погладшає, з певністю зможе виносити десятьох дітей і вести господарство. Він аж розмріявся.
— Марі, — почув він якось її голос. — Мене звати Марі.
— А я вже думав, ти розучилася говорити. Я родом з Дьєзу, знаєш? Я собі цієї війни не шукав, то вона мене знайшла. Там добрих манер не навчишся, зате навчишся виживати. Зі мною ти будеш у безпеці, дівчинко. До речі, я називаюся Каспар. Прізвища не пам'ятаю. А в тебе воно є?
— Обертен.
— Звучить гарно. Навіть для мого вуха гарно. Французьке? — спитав він.
— Так.
— А чому ж тоді ти говориш лотаринзько-німецькою?
— Перед війною тут жили майже самі німецькі лотаринжці.
— І з чого ви жили?
— Із солі, але через війну видобуток солі зупинився, тож ми нічим не заробляли.
— І ми колись жили з солі. Батько працював у Муаянвіку, — сказав Каспар.
— І мій.
— Що ти кажеш! А як давно ви вже живете в моєму дворі?
— В твоєму дворі? — здивувалась вона.
— Саме так. Це був двір моїх батьків, а тепер він мій. Їх повбивали під час одного нападу. Батька скинули в криницю.
Марі не могла вийти з дива, очі її округлились. Отямившись, вона проказала:
— Ми живемо тут поколіннями. Я тут народилася, а перед тим батько. До того ж немає в нас ніякої криниці. Їх взагалі тут дві на всю околицю. Одна в селі, звідки я завжди ношу воду, а друга, з солоною водою — далеко за селом, на покинутому дворищі.
Свинцевими краплями вперіщив дощ, так ніби небо мстилося землі. Каспар блукав обійстям, яке він прийняв за своє і задля якого повбивав стількох людей. Він ніяк не міг зупинитися і все шукав криницю. Адже все збігалося: положення двору, пагорб, от тільки за колодязь забув.
Можливо, батько Марі працював пліч-о-пліч з його батьком. А він усіх їх так бездумно постріляв. Так, і такі думки його навідували, але вважати їх ознаками почуття провини було би перебільшенням. До того ж вони і так усі незабаром померли б від чуми, якби я не з'явився, думав він. Промоклий до рубця, він повернувся в стодолу, розвів вогонь, роздягнувся, цього разу під зацікавленими поглядами дівчини, і спробував зігрітися.
— Ти лютеранка чи католичка? — спитав він за хвилю.
— Католичка, — відповіла вона. — А тепер розв'яжи мене, нікуди я не втечу.
Це була нарешті добра звістка за дуже довгий час. Він самовдоволено всміхнувся, бо вважав, що прийшов до своєї мети. І наступних двадцять років у нього не буде підстав сумніватися в цьому.
Розділ 3
Мерці, як завжди, були чемні й гостинні. Вже годину я сидів серед них. То не вперше вони давали мені притулок. Приймали мене щоразу, коли батьків гнів вихлюпувався через край. Та ще ніколи я не потребував їхньої допомоги так гостро, як тоді, 14 січня 1945 року.
Вони завжди зважали, щоб не налякати мене, я ж бо був їхнім найвірнішим гостем. Вірнішим навіть за старих жінок зі стократ поморщеними, немов зіжмакана цукеркова обгортка, лицями. Вірнішим за молодиць, які останнього року все частіше показувалися на цвинтарі — оплакували своїх свіжих небіжчиків.