Та батькові все ще було замало. Він зібрав усі годинники в домі і розклав їх на столі у світлиці. «Кажуть, росіяни дуже люблять годинники. Так їм не треба буде перевертати весь дім, коли прийдуть до нас». Він прискіпливо подивився на нас: «Відтепер ми румуни. Зрозуміло?» Ми кивнули. То було перше і найстрімкіше з усіх перетворень у моєму житті.
А тоді вони знесли все вниз, щоб згодом якось позбутися. Дід знову взявся за ножі і пішов за ними. Мама, поклавши руку мені на плече, розглядала Сталіна. «Якщо він у нас вдома, з нами нічого не може статися».
За якийсь час, коли ми вже трохи заспокоїлися, наша хвіртка розчахнулася, і в бік дому рушили троє росіян, один з рушницею напоготові. Мама відчинила двері і гукнула їм назустріч: «Товаріщі!», що по-російськи означає те саме, що й по-румунськи. Вони спантеличено зупинилися, подивились на неї, тоді відштовхнули набік і увійшли в дім. Своїми тяжкими чоботиськами вони ступали по нашій дощаній підлозі. Я знав, що там, унизу, двом чоловікам і одному хлопцеві, зодягненим лише в підштанці й різницькі фартухи, аж подих перейняло. Що перед ними лежить розсвіжована свиня. І Гітлер, загорнений у простирало.
Росіяни кинулися чогось шукати, чого ми спершу не зрозуміли. На годинники вони навіть не глянули. А тоді прозвучало слово, яке вони з притиском повторювали, побачивши наші спантеличені лиця. «Цуйка» — румунською горілка. Здавалося, у себе в Росії вони тримали горілку в спальні, бо саме там шукали найзаповзятіше. Мама безпорадно знизала плечима, і я знав, що вона радо віддала б усі пляшки горілки, якби вони тільки не були в льоху.
Солдати дедалі втрачали терпець, здається, вони лаялися своєю мовою. Нарешті розгледіли колекцію годинників. Утім, вона їх не вдовольнила, бо то не були годинники, які вони могли взяти з собою, а тільки будильники і настінні. Один солдат знайшов чоловічий одяг і вже збирався його взяти, коли ми почули, як хтось піднімається сходами з льоху. Батько надійшов з двома пляшками в руках. Він поставив їх біля годинників перед остовпілими солдатами і врочисто проголосив: «Товаріщі, цуйка!»
Ми чекали, що зараз земля розверзнеться під нами й поглине нас. Що вона прийме нас у себе, як приймають лише могили. Та замість розпитувати, росіяни зареготали так голосно, ніби хотіли відшкодувати всі поневіряння, які їм випало витримати в їхньому поході на Берлін. Один з них показав на стіл, а тоді на батька. «Часи!» — сказав він, і тепер уже ми відразу зрозуміли, бо румуни так само кажуть на годинник. Вочевидь, вони вирішили, що батько — годинникар. Годинникар у підштанцях і з двома пляшками горілки, що взявся нізвідки.
В певному розумінні вони навіть мали слушність, бо батько пристрасно ремонтував усе, що потрапляло йому до рук: годинники, фотоапарати, радіо. Мамин золотий годинник він часто розбирав на найдрібніші детальки, а потім знову збирав. Рідко коли він бував такий спокійний і задоволений, як майструючи щось разом із Сарело в нашій світлиці в Грозенау.
Росіянин задер рукав шинелі: на руці в нього були три годинники, які він відібрав у когось в своєму грабіжницькому поході Європою. Він зняв один, приклав до вуха, потрусив, а тоді передав батькові. Так вони й зникли з нашою горілкою в кишені, просто пішли собі мирно через поле до акацієвого гайку.
Коли зі свинею було покінчено, батько на решту дня засів за годинник для росіянина, але той так ніколи по нього вже й не прийшов. Бо та дивна рослина незабаром почала викидати в небо своє насіння, ціла злива «катюш» пролилася на дільницю Шаґер. Катюші видавали звук, який неможливо було сплутати ні з чим, і він пронизував мене так, як пізніше лиш стужа. Або голод.
Німці вдарили у відповідь, їхні набої пролітали над нашими дахами і падали в полі, навіть у садах. Вибухи почастішали, нашим домом раз по раз стрясало, кілька шиб розлетілося вдрузки. А тоді вцілило в кілька будинків усього за пару вулиць від нас, спалахнуло високе полум'я. Гуркотіло так, що ми перестали чути власні слова. Саме час до схрону.
Дідо викопав його в останні півтора року, коли ми з ним жили, по суті, самі. Прихопивши лиш найнеобхідніше — воду, свічки, ковдри і розп'яття — ми, пригнувшись, кинулися через сад, пірнули в темний отвір і зачинили за собою люк. Мама запалила свічку, від кожного нового струсу полумчик мерехтів. То була тимчасова могила, але ми знали, що будь-якої миті на нас може впасти снаряд.
Мама тихцем молилася, її мурмотіння створювало тло для ревіння надворі, чи навпаки. Тут було замало місця, щоб вона могла розпростертися перед розп'яттям, як то часто робила вдома.