Батько з дідом розмовляли про те, коли саме стала очевидною німецька поразка, чи вже під Сталінградом, чи пізніше. І чи Навовч і справді — Найбільший Вождь Всіх Часів. «Найбільший вождь, в дупу!» — лайнувся батько, в той час як надворі розлетілося ще кілька вікон і почулося холодне сичання чергового снаряда. Минуло багато часу, перш ніж повсюди залягла не менш тривожна тиша. «Завтра їдемо додому, інакше нас тут заб'ють, як не одні, то другі», — сказав він.
«Удома» для батька завжди означало в Грозенау, там, де він був господарем, що помножував наші маєтності, як Ісус рибу й хліби. В місті він чувся недолугим і безпорадним, хіба за винятком своїх оборудок в порту чи в корчмах на Йозефспляц.
Але в двох метрах під землею, посеред великого сум'яття моєї юності, я мало думав про Навовча чи катюші. Перспектива повернутися до Грозенау неабияк мене окрилила. Я прошепотів Сарело румунською:
— Як там Катіца?
Але він відвернувся, а коли я схопив його за плече, розізлився і відштовхнув мене.
— Звідки мені знати, як вона? — буркнув він. — Що мене обходять твої пасії.
Коли вночі зброя змовкла, батько з Сарело вибралися зі схрону і поховали в саду наше минуле німецьке життя. Чи підійде нам нове — ми не знали. На їхній знак ми повернулися в дім і взялись готуватися до переїзду. Вдосвіта ми вже стояли у світлиці й востаннє перевіряли наслідки нашої зачистки.
— Але ж ми не винні, — мимрила мама.
— Провина розлита в повітрі. Боюся, нас не пощадять ні румунські, ні російські комуністи, — відрізав дідо.
Ми сіли на край підводи, поміж старанно загорненими в газети частинами свині — нирками, легенями, серцем, шкірою, і закуталися в ковдри. У нас було обмаль часу, заборону на виїзд скасували лише на кілька годин. Мама поклала на коліна розп'яття. Я сидів, белемкаючи ногами, зі свинячою головою в руках, коли ми виїхали з саду.
До останньої миті я не зводив погляду з дому, що був мені притулком в останні роки. В якому я провів прекрасні часи з дідом. Куди вже ніколи не повернуся.
Водночас кожен кілометр, який долала наша шкапина, наближав мене до дівчини, до якої я відчував таку любов, що збурювала в мені неабияке сум'яття.
Дорогою до села з нами постійно віталися, бо батька хоч і не любили, та все ж боялися і захоплювались його завзяттям, яке за кілька років подвоїло наші землі. Завдяки хитрості й наполегливості він перетворився в одного з найзаможніших чоловіків цієї місцевості. Ім'я Обертин хоч і не мало вже тієї ваги, що в роки засновництва, та на нього знову зважали.
Перед церквою, на перехресті Лотаринзької та Німецької, нам вийшов назустріч парох Шульц із зажуреним виразом на лиці. Я ще не бачив людини, яка б так швидко постарілася. Ще кілька місяців тому, коли я влітку приїздив до села, він виглядав молодечо, а його рожеві щоки пашіли не від горілки, а першорядним здоров'ям. Та тепер його ледве можна було пізнати, він перетворився на тінь самого себе.
Із Зепплевої корчми, заточуючись, вийшли п'янички, скинули перед батьком шапки і вижебрали кілька мідяків на свою вологу пристрасть. Батько вигріб з кишені якусь дрібноту й висипав на землю, навіть не глянувши на них. А ті кинулися в порох і билися між собою аж доти, поки Нелю, син Неа Ґриґоре і найдужчий серед них, не заволодів більшістю монет.
— Одну я видам! — крикнув він, і, задоволені, вони повернулися в темний заклад, де на шинквасі червоними літерами було написано: Кредит помер. Батько гукнув навздогін Нелю:
— Заки ти ще не впився до непритомності, скажи Неа Ґриґоре, я хочу бачити його за дві години!
— Що вас так швидко привело назад? — поцікавився парох Шульц.
— Бомбардування, панотче. В Тімішоарі так бехкає, що мені вже у вухах шумить. От я й подумав, тут ми краще почуємо Господа Бога, — відказав батько.
— Але ж бехкає не від учора, любий пане Обертин.
Так ніби намагаючись улестити пароха, мама зістрибнула з підводи і взяла його руку для поцілунку.
— Це зайве! — зупинив її батько. — Церква і так багато від нас дістає.
Парох провів рукою по маминому волоссі, туго зв'язаному ззаду.
— Ви надто зверхній, пане Обертин. Краще брали би приклад зі своєї дружини.
Батько зареготав.
— Що з Вами, панотче? Щось зле виглядаєте. Що Вас так підкосило? Невже росіяни? Дивіться, вчасно позбудьтеся свого «бляупункту», а то комуністи знайдуть.