— Ти нікчема, я зрозумів це одразу, як тільки ти народився. Ти не в мене вдався, у нас немає нічого спільного. Скільки на тебе дивлюся — не впізнаю себе в тобі. Чи ти взагалі мій син? Залазь, вдома поговоримо.
Він схопив мене за руку. Його тон знову стишився, здалеку це виглядало так, ніби ми собі мирно бесідуємо.
— І не подумаю. Краще б ти вмер, а не вона.
Він відпустив мене, щоб замахнутися, та я скористався цією миттю і знову втік.
Дім Павлічів стояв неторкнутий, ніхто не наважився щось звідти винести, а оскільки в них не було близьких родичів, так воно, мабуть, залишалося ще довго. Здавалося, господарі лише ненадовго вийшли на базар чи до когось із замовників, щоб зняти мірку для нового вбрання. Що Катіца зараз увійде в браму і привітається зі мною. І тільки собака, про якого ніхто не подумав, здох на ланцюзі від голоду й спраги, а в саду в одному місці виднілася пляма засохлої крові.
Я обережно увійшов, так ніби боявся когось налякати чи комусь завадити. В комірчині поряд з кухнею звисали зі стелі ковбаси й часник, зачерствілий на камінь хліб лежав загорнений у рушник. У світлиці, де були й ліжка, стояв кравецький манекен, на ньому — заготовки до вбрання, поспинані булавками. Поряд ще одна темна пляма.
Дощана долівка увібрала кров. Там за роботою і застав полковник Катіцу або її матір. Я виразно побачив, де лежало тіло, перш ніж сусіди наважились глянути, що трапилось. Можливо, то було тіло Катіци.
Я довго не міг вирішити, що робити. Безцільно блукав домом і садом, торкався предметів й одягу, коли гадав, що вони могли б належати Катіці. Я уявляв собі, що вона користалася ними перед смертю, і що вони були для неї дуже важливі.
Досі я ніколи не бував у них вдома, не знав, де вони спали, з якого боку вона сідала при столі. Яке було її улюблене місце і в якому кутку проводила вечори. Тепер я всотував усе це, вперше й востаннє, закоханий і приголомшений водночас. Приголомшення, яке ніколи вже не відступиться.
Дідо знайшов мене, тремтячого, на сходах і накинув на плечі своє пальто.
— Не сиди тут довго, а то напитаєш і собі смерть. Ти ж знаєш, який ти хворобливий.
— Мені не звикати.
— Ходи додому, він поїхав кудись з управителем. Мама спекла яблука. Ось побачиш, коли він повернеться, то вже заспокоїться.
— Ніколи.
— Знаю.
Він приніс зі собою трохи хліба й сиру в хустині. Я відмовився їсти, тож він з'їв за мене, тоді витер хусткою рот і заклав її до кишені. Розглянувся спершу в саду, потім у домі і нарешті покликав мене. Він запалив під піччю і налив собі склянку вина з пляшки, яку знайшов у кухонній шафці.
— Можна трохи й зігрітися. Там, нагорі, нам напевно не візьмуть цього за зле.
Він усміхнувся.
— Ти справді її любив?
— Так.
— Як я своїх коней?
— Так. Як вони? — відказав я.
— Залишилося всього п'ять. Трохи схудли, але витягнуть.
Він налив і мені вина, і ми сіли ближче до вогню.
— У тебе з нею щось було? — спитав він.
— Що ти маєш на увазі?
— Тобі, як-не-як, уже вісімнадцять.
Якусь часину ми сиділи непорушно, темрява все більше заполоняла кімнату.
Він взяв мою руку і міцно її стиснув.
— Ти думаєш, життя скінчилося, правда? Мені так само здавалося, коли твоя бабуся померла при Ельзиних пологах. Ось побачиш, з'явиться інша дівчина. Завжди хтось з'являється, це просто питання часу.
— В тебе так ніхто і не з'явився, — відповів я.
— Це щось інше, я був удівцем з дитиною.
Ми змовкли.
— Хочеш, розповім тобі щось? — запитав він. — Так і час швидше мине.
Дідові оповідки були частиною мого дитинства, так само, як і Рамінині. Він добре знав, що я не заперечу, навіть якщо він повторюватиметься, а тому, не чекаючи відповіді, повів.
— Відколи ми, Обертини, існуємо, нас переслідують всілякі нещастя. Іноді мені навіть здається, ніби війна з Каспарових часів так ніколи й не закінчилася. Вона триває нескінченно.
А тоді знову розповідав про лотаринжця на службі у шведів, який одного дня постановив рушити в дорогу додому, в Дьєз, перейшов через Воґези, а опинившись на землі, яку вважав своєю, вибив майже цілу родину, перш ніж на тому самому місці заснувати власну.
Коли я слухав його отак у піввуха, озирався і в кожному кутку бачив Катіцу, коли вино текло моїми жилами, а ніч опускалася на село, в мені міцніло переконання, що я ніколи більше не зможу любити.