Це було чотири місяці до того, як я опинився тут, у гробівці. А трохи більше години тому з головної дороги на немощений путівець, що вів до нашого села, повернула ціла колона вантажівок. Хоча було вже пізнє надвечір'я і почало смеркатися, польовий сторож добре її розгледів, але в нього не було часу забити на сполох. Росіяни були швидші за будь-яку бурю.
Цього разу з кількох вантажівок, що зупинилися перед церквою, вистрибнули невеличкого зросту, присадкуваті солдати з монгольськими лицями, в інших, окрім водіїв, нікого не було. Їхній офіцер у супроводі румунського перекладача пішов простісінько до плебанії, що стояла одразу при церкві. Пароха вони застали за вечерею.
— Кажіть бити в дзвони! — наказав офіцер.
— Навіщо? Адже нема ні бурі, ні пожежі.
— Бо інакше я Вас пристрелю.
В цю мить до плебанії увійшов замковий, і парох послав його на дзвіницю. Офіцер витяг з кишені списки і тицьнув парохові під ніс.
— Ми шукаємо всіх німців віком від вісімнадцяти до сорока п'яти років, їх вивезуть на Сибір. Зараз Ви підете з нами і покажете, де вони.
Парох Шульц захитався, йому довелося вхопитися за край стола.
— Чому саме я?
— Бо Ви всіх тут знаєте. Скажете їм, щоб узяли з собою лише стільки, скільки зможуть внести. Кого зловлять на вулиці — застрелять на місці. Вас вони послухають.
Якщо парох гадав, що своєю зрадою сербської родини випив повну чашу провини, то тут виявилося, що він помилявся. Було ще в тій чаші досить недопитого.
— Я цього зробити не можу.
Офіцер витягнув з кобури пістолет і приставив парохові до живота. Парох вкрився потом.
— У Вас нема вибору.
Якусь мить парох схилявся до того, щоб не скоритися і прийняти смерть як кару Божу за кривду, вчинену сербам. Але він не був героєм.
— Скажіть, а я теж є в тому списку? — спитав він тихо.
Переклад зайняв кілька секунд. Йому вони видалися вічністю.
— Ви вже застарий для того, що чекає на інших. А тепер ходімо, робота не жде.
Коли всі троє вийшли на вулицю, перед церквою вже почали збиратися люди, закутані в теплі пальта, в низько насунених на лиця шапках. Солдати мерзли, кидали недопалки і чавили їх у снігу.
Офіцер випхав пароха поперед себе, перекладач щось прошепотів йому на вухо, а тоді пароха підняли на кузов вантажівки.
— Повертайтеся додому, люди. І там чекайте на нас. Виходити надвір заборонено. Кого побачать на вулиці, відразу розстріляють. Моліться і покладайтеся на Господа. Все тепер в Його руках, — прокричав він у натовп.
Коли солдати дійшли до нашого завулку і вже вибивали перші двері й ворота чобітьми та прикладами, до стайні, де ми з дідом годували коней, увійшов Сарело. В руках у нього був якийсь вузлик.
— Тікай негайно, росіяни тебе шукають. Мама сказала, щоб ти сховався там, де завжди. Ось тобі трохи хліба й сиру.
Дідо зняв шапку і надів мені на голову.
— Біжи туди, де завжди ховаєшся, — сказав він.
— Потім ми за тобою прийдемо, коли все вляжеться. Де тебе шукати? — спитав Сарело.
— На цвинтарі, у Дамасовім гробівці, — відповів я.
Він загасив гасову лампу і відчинив вузенькі, низенькі дверцята у задній стіні стайні. По сусідству чулися голоси, які без упину кричали по-російськи «Давай-давай!», і німецькі, що благали й волали, проте цілковито намарно. То був хор безнадії. І лиш сільські собаки валували, вони були єдині, хто чинив сліпий спротив. А тоді я почув, як мама кличе діда, і батькову лайку.
Я взяв вузлик під пахву, підняв комір пальта і кинув останній погляд на діда. Він кивнув на прощання, а, може, на підтвердження, що мені справді час утікати. Я протиснувся крізь отвір надвір, ще не знаючи, що назавжди прощаюся з дитинством і зі звичним мені світом.
Скрадаючись під покровом темряви задніми дворами і наслухаючи щокілька метрів, я бачив, як на вантажівки заганяють моїх друзів та сусідів. Декого з них, що, попри вік, чіплялися за своїх матерів, відривали насильно. Інші йшли мовчки, бо розуміли, що вже нічого не вдіють. Стояв там також і наш парох, безпорадний, розгублений, намагаючись ще прикликати на допомогу Того, хто вже надто давно не показувався. А тоді я прийшов до мерців.
Щоб відволіктися від прикрощів, що звалювалися на мене з розміреністю годинникового механізму — батькового гніву, який спалахував від найменшої абищиці — я, сидячи в своєму сховку, звик втікати у фантазії. Цим я зайнявся й того дня, коли за мною шукали росіяни. Я запалив свічку, яку приховав там разом із коробочкою сірників, але її задув протяг. З якоїсь надцятої спроби мені, однак, вдалося, я прихилився до стіни і слухав завивання вітру, що метався над краєм і шмагав людей, всіх без розбору.