Щоразу, коли мене запитували про моє народження, я питав у відповідь: «Яке?» Бо народжень у мене було два. Перше ґрунтувалося на владі, яку наді мною мав дід. Владі, яку йому ніколи не потрібно було доводити і яка діяла й далі, хоча він давно вже капітулював перед батьком.
Того дня восени 1926 року він встав рано. Вигнав корів, свиней та коней на пасовище за домом і завів до стайні воза. Як і в попередні дні, він накидав на нього гною, а тоді впряг двох коней і обмотав їм очі та ніздрі рушником від комарів і ґедзів.
Комашня дошкуляли й дідові, він раз по раз відкладав лопату і намагався відігнати її від обличчя й одягу. До цього запаху і роботи він звик з дитинства, та й взагалі не було нічого, чого б він уже сотні разів не робив.
Дідові доводилося робити все самому, бо батько був у місті, де чекав на судно з Відня, яке запізнювалося і мало доставити сільськогосподарські машини, що їх він замовив півроку тому. Того року угорські наймити так і не з'явилися, а румунських уже відпустили, бо більшість польових робіт уже було зроблено. Треба було ще угноїти ріллю під озимину, а тоді вже й не страшно, як випаде сніг, хай навіть у листопаді.
Він зайшов у дім і розбудив доньку. Поки вона готувала сніданок, приніс воду з криниці і помився в кухні біля плити. Потім була мамина черга. Обережними рухами вона омивала свій круглий живіт. До народження залишалося всього два місяці. На прузі неба світало, спершу то було легеньке сяйво, вузька шпарка світла, яка щохвилини ширшала.
— Ти певна, що хочеш поїхати? — спитав дід. — Чи не заважко для тебе?
— Тобі ж потрібен хтось пильнувати коней. Та й що мені тут самій робити?
Вони швидко йшли за возом, дідо міцно тримав віжки, очі в коней досі були зав'язані. Вряди-годи він шепотів їм якийсь наказ, так ніби говорив сам із собою. Коні звикли йти наосліп, зазвичай вони довіряли його слову. То були спокійні, терплячі тварини, але того ранку їх доймали дошкульні комахи, коні дратувалися, так що дідові навіть доводилось братися за батіг.
Мама не поспівала. Засапана, вона раз по раз відставала, тоді дід зупинявся й чекав. Вона впиралася руками в крижі і відкидалася назад, тоді ніжно гладила живіт.
— Краще б ти залишилася вдома. Так ніякої роботи не буде.
— Заспокойся, батьку. Ти ж бачиш, які вони нервові. Хтось мусить бути при них, коли ти розкидатимеш гній.
Коли вони дійшли до поля, замжичило, але мжичка поступово переростала в дощ. Дідо занурив руку в землю, так делікатно, ніби то була жива істота, і він не хотів її скалічити чи скривдити. Взяв грудку землі і розтер її по щоці. Для цілковитої певності повторив те саме ще раз. Він діяв так зосереджено, ніби від цього залежало все його щастя. Донька наважилася заговорити з ним тільки тоді, коли він вернувся до воза і підігнав його до ріллі задом.
— Ладна заприсягтися, до матері ти так ніжно не торкався, — сказала вона, усміхаючись.
— Та вона до такого й не звична була. Ви жінки — особливі створіння, але земля іще більше.
— Що ти маєш на увазі?
— Жінка годує дитину, а земля — усіх нас. Якщо мені й подобається щось у твоєму чоловікові, а такого є мало, — то те, що він поважає землю так само, як я.
— А земля що каже, вона готова?
— Так, у неї належна температура. Ось-ось зготується. Останній раз загноїти — і наступного тижня можна сіяти озимину.
Він сказав «зготується», так ніби йшлося про мамалиґу чи соковиту печеню. В дідовій уяві все, з чого складалося його життя, зливалося в одну нероздільну цілість: його жінка, доньчині страви, земля, коні. Вони були для нього лише різними виявами того самого, з тієї самої речовини і на рівних правах.
Я майже певен, що навіть Господь був для нього холодною порцією мамалиґи, яку він споживав у затінку шовковиці на краю поля, перепочиваючи від тягот польових робіт, а коні в той час мирно паслися поруч. Лише в неділю він згадував про іншого Бога, щоб не гнівити пароха Шульца.
Мама змалечку супроводила батька в поле. Вона любила цю близькість до нього, коли вони мовчки, поквапно йшли іноді навіть по кілька кілометрів. Коли вони виходили з двору, часто була ще глупа ніч. Нерідко над вуличкою висів густий туман, з якого на мить виринали, вітаючись, інші селяни, і тут-таки розчинялися в ньому знов. Та іноді небо над ними було таке безмежно велике і ясне, що нагадувало подушечку для шитва, утикану тисячами булавок з осяйними голівками зірок.