Ополудні вони сідали під горіх, батько нарізав хліб і ковбасу. Його пальці були масні, він з насолодою їх облизував, а вона й собі радо за ним повторювала. Він був їй батьком і матір'ю водночас. Бувало, на зворотному шляху аж до самого села їм не зустрічалася ані жива душа.
Ба навіть напередодні від'їзду до Будапешту, де вона мала пересісти на потяг до німецького узбережжя, а там на корабель до Нью-Йорку, вона теж пішла з ним.
— Покидаєш мене самого, — буркнув він, коли вони відпочивали під деревом.
— Якщо не поїду, ми так до кінця життя будемо бідувати, — відповіла вона.
— Ну, то й будемо. Голодувати ж не голодуємо, — відказав дідо.
— Мені цього замало. Я хочу велике хазяйство. Ти теж колись продав усіх коней, щоб урятувати двір. Тепер нам нема що продавати — тому я їду до Америки.
— Я пам'ятаю той день, як сьогодні, — сказав дідо. — Коли конярі забирали коней, твоя мама йшла за ними аж до краю села. А потім довго дивилась їм услід. Вона цього не говорила, але мені здається, що так ніколи мені й не пробачила.
Дідо встав і знову взявся до роботи. Захеканий, запитав:
— Тобі ж усього сімнадцять. Що ти робитимеш там, за океаном?
— Те, що маю робити. Я перед нею в боргу.
Дідо взяв на лопату трохи гною, поніс на поле й ретельно його розкидав. Від дощу земля вже стала глинистою і в'язкою, дідові це було до вподоби, волога просякне гній і змішає його з ґрунтом. Останній дощ, тоді перша паморозь, а далі міцний покров снігу, під яким зерна в глибині набиратимуть сили для пізнішого неспинного проростання вгору.
Раз за разом піддавав він лопатою пухку, брунатну масу з воза і розкидав її по полю. То була важка робота, яка могла розтягнутися на кілька днів, якщо зять не повернеться скоро і не допоможе.
Раптом гримнув грім. Годі сказати, чи саме від цього, чи від комашні, чи, може, від яскравого світла, але один кінь, найсумирніший серед усіх, схарапудився. Дід почув мамині крики, кинув лопату і через поле помчав до неї. Мама розпрягала обох коней і одного вже прив'язала до дерева. Підійшла до другого і зняла йому з очей пов'язку. Засліплений світлом, стривожений дошкульним ґедзем чи ударом грому, кінь здибився і так сильно смикнув віжки, що мама втратила рівновагу. Кінь повернувся і крупом зачепив маму, так що вона впала.
Коли надбіг дід, вона корчилася від болю, а з-під спідниці витекла калюжка. Він угамував коня, а тоді схилився над мамою.
— Пологи почалися, — прохрипіла вона.
— Що робити? Кликати Непера? — спитав дідо.
— Непер до нічого. Привези Раміну. Кажуть, вона на цьому знається.
— Циганку? — ошелешено спитав дід.
— Просто бери і їдь за нею!
Та коли дідо поспіхом запряг коней і вже виліз на воза, вона передумала.
— Тату, я стільки не зможу чекати. Поклади мене на віз.
— Але ж він повен гною. Що, як дитина народиться там?
— Роби, що кажу!
Дідо знову нахилився, донька обхопила його за шию, тоді він підняв її і поніс до воза. Він уклав її на ще теплі, смердючі, обліплені комарами кізяки. Її знудило, і вона вирвала просто собі на одяг, але це було не важливо. Головне — народити дитину здоровою, скористатися цим пізнім шансом і довести, що вона плідна, нормальна жінка.
Дідо періщив коней, як ще ніколи в житті. Подумки він проклинав себе за те, що взяв доньку з собою. Якщо трапиться щось зле, якщо вона втратить дитину, йому доведеться відповідати перед зятем. Якщо ж помре вона, він до кінця життя не знатиме спокою.
До Циганського пагорба віз трясся по вузькій дорозі, всіяній камінцями та ямами, повними води й багна. Коли колеса в них загрузали, дідо зістрибував на дорогу і виштовхував віз. Він змок і впрів водночас, його донька теж. Волосся й одяг поприлипали до тіла. Вона з розчепіреними ногами лежала посередині воза, впираючись п'ятами в гній. Раз-по-раз спиралася на лікті й тут-таки знову знеможено падала.
Дідо витирав воду з обличчя, а тоді знову шмагав коней. Коли донька благала його їхати повільніше, він притримував віжки, аж поки вона знов не кричала: «Швидше!» Щойно перед самим Циганським пагорбом дощ знов перейшов у мжичку, а тоді й зовсім вщух. Мухи і ґедзі тільки на це й чекали, вони знову знялися і закружляли над мамою.