— Сподіваюся, його життя не буде таке смердюче, як його народження, — зауважив селянин.
— Замовкни, бовдуре! — приструнчив його дідо. — Кажуть же румуни: Лайно — на щастя воно. Мій онук буде щасливий. А тепер бери гроші і мерщій до міста. Знайди мого зятя на пристані й скажи, щоб негайно вертався.
Він тицьнув чолов'язі кілька банкнот і випровадив. Повернувшись, спитав Раміну:
— Скільки ти хочеш за те, що помогла нам?
Раміна не поспішала з відповіддю.
— Мені ваших грошей не треба, — сказала вона по розмислах.
— Що ж тоді?
— Три бочівки лою, як будете різати худобу. Двічі на рік.
— Чому саме лою?
— Я залишилась сама, мушу дбати про себе й дитину. Жебрати я не хочу, а казани латати не вмію. Зате вмію варити мило.
Вона дочекалася дідової реакції, не зводячи з нього своїх хитрих, бистрих очей. Побачивши, що він відразу на це пристав, вона підняла ставку. Прокашлялася:
— І чотири курки в місяць, доки малий не сягне повноліття.
— А не забагато буде? — спитав дід.
— Невже хлопчик не вартий вам чотирьох курей і трохи лою?
— Але чому саме чотири?
— Якщо я щонеділі варитиму курячий бульйон, мені вистачить його майже на тиждень. Чотири курки, чотири тижні — простий рахунок.
Дід безпорадно подивився на маму, але вона кивнула. Так вони й порішили справу, що забезпечувала Раміні принаймні наполовину повний шлунок, а мені — з восьми-дев'ятирічного віку — щотижневі до неї походи.
Розповідають, що лікар, якого батько відразу привіз із Тімішоари, ретельно мене оглянув і вирік: «Буде диво, якщо хлопчик виживе. Він анемічний і слабкої конституції». Потім підступив батько, якому селянин дорогою вже встиг розповісти про обставини мого народження. Він схилився наді мною, не торкаючись. «Слабак. Зовсім на мене не подібний. Може бути від кого завгодно. І з ким Ви цього разу злигалися?» — спитав він маму. А тоді обнюхав мене: «Пахне і справді своїм народженням». Цей селянин добре мені накапостив, бо відтоді батько завжди говорив: «Ти пахнеш своїм народженням», коли хотів показати, якої він думки про мене й моє життя.
Ще тої самої ночі мама з'явилася на порозі дідової спальні. Зі мною на руках. Дід засвітив лампу і перелякався — мама наче згасла. Так ніби рештки тої сили, що повела її в Америку і повернула назад, яку вона витратила за останні роки, щоб відновити двір, вмить її полишили. Голос її звучав кволо й невиразно, так наче її охопила безконечна втома.
— Він навіть не бере його на руки. Він не хоче його, — пролопотіла вона.
— Це зміниться. Коли він виросте сильний і здоровий.
— Він не хоче, щоб дитина була в кімнаті.
Вона поклала мене на дідове ліжко.
— Візьми його до себе, тату. Я його годуватиму, але піклуватимешся ним ти.
— Я? — перепитав ошелешений дід.
— Я не можу.
— Ти ж його мама.
— Але він мій чоловік.
І вона зачинила за собою двері. Я запхинькав. Дід довго дивися на мене, а потім приніс цукор. Він знову вклався в ліжко, накрив нас обох ковдрою і наслинив собі мізинець. Занурив його в цукор, а потім ніжно вклав мені між губ. Загасив лампу.
Батько ніколи не пробачив мамі, що вона ім'я Обертинів дослівно виваляла у лайні. Що народила й оголилася на очах у всього світу, як дешева дівка. Ця найгірша ганьба, гірша навіть за підозру, що в Америці вона торгувала своїм тілом, тяжіла на нашій родині і призвела до того, що батько ніколи вже більше не торкнувся матері. Мені, однак, пощастило. Бо я вижив.
Друга версія мого народження була від Раміни. Булібаша покинув її на Циганському пагорбі, хоч вона більше десяти років лікувала його болячки, урухомлювала його соки і живила зіллями, чия цілюща сила була відома лише їй одній.
«Якби я знала, що він утече з іншою, завчасу б його отруїла», — твердила вона. Про все вона подбала, тільки не про те, як приборкати його хіть до молодих жінок. І от з однією такою він сів якось вранці до циганського воза і зник на дорозі до Тімішоари.
Раміна кинулася було за ними в погоню. При собі вона мала хустку, вимащену місячною кров'ю іншої циганки, бо ж сама була вагітна. Нею вона збиралася доторкнутися до нього — найбільша ганьба для цигана, — але так його і не знайшла. Вона повернулася і після народження Сарело почала напихати своє черево всім, що їй давали.
Без булібаші циганська громада поступово розпадалася, аж поки останні котлярі і в'язальники віників не спакували на вози свої пожитки, позапрягали своїх сухоребрих шкап і рушили в бік міста. Тільки Раміна залишилася у своїй хаті, що виднілася тепер з усіх сторін. Хоч попри все своє відацтво, замовляння й чаклунське зілля їй не вдалося прив'язати до себе булібашу, то все ж для мене вона була наймогутнішою за всіх.