— Мої ножі гострі, хоч повітря ріж, — промурмотів Сарело.
Коли я вже зібрався піти, він крикнув мені, все ще зайнятий своїми ножами, навздогін:
— Не вір жодному слову моєї матері! Ти й справді народився на купі гною!
Коли я дістався до межі села, вже вечоріло і били дзвони. Війна почалася також для нас.
Своїм ім'ям я завдячую дідові. Він завжди казатиме, що то була помилка француза Тюттенуя, сільського писаря — написав, бач, моє ім'я через «с» замість «k». Втім, ходила й інша чутка.
Невдовзі після мого народження в село нібито приїхав якийсь чоловік на бричці і зупинився просто перед нашим подвір'ям. З усієї сили загупав до брами, дідо відкрив. Батько поїхав десь зі своїм управителем-румуном — оцінювати ділянку, на якій збирався поставити млин. До того ж він поскуповував у селян із сусідніх сіл — бо грозенаузці нічого йому не продавали — стільки землі, ніби боявся, що вона от-от скінчиться.
Дід поговорив із чужинцем, і те, що він почув, стривожило його так, що він запросив його в дім і покликав маму. Вона налила незнайомцеві склянку вина, і він став розповідати.
Одна газета написала про весілля Американки, що нарешті знайшла собі чоловіка, а також про пологи. «Happy End», стояло там великими літерами. Згадали у статті й батька, як називається і звідки він родом, та так докладно, що, прочитавши це, чужинець негайно вирушив до нас.
Це він справжній Якоб, а батько вкрав у нього ім'я — і не тільки. У нього в стайні — провадив чужинець — наймитував парубок, такий собі Франц. Від самого початку з ним не повелося: ані слова йому не скажи, відразу грозився, а коли не грозився, то так себе ставив, що його боялися. Він був дуже здібний, часами навіть милий, але це дуже різко могло змінитися.
Одного дня вони страшенно посварилися, бо Францові здалося, ніби йому замало заплатили. Це при тому, що все господарство давало так мало прибутку, що заплатити більше було годі. Прокинувшись наступного ранку, він побачив, що наймит стоїть в ногах коло ліжка і свердлить його поглядом. Він так злякався, що тут-таки звільнив парубка.
Спочатку здавалося, що Франц анітрохи цим не згіршився. Він навіть твердив, що це йому тільки на руку, бо незабаром, мовляв, він ожениться з багачкою. Наскільки чужинець знав, Франц начебто знайшов місце в крамниці тканин у якогось єврея. Відтоді Франца й слід простиг — аж поки чужинець кілька днів тому не прочитав цю газету.
— Так кожен може прийти, — втрутилася мама. — Але де певність, що це не Ви пройдисвіт і просто хочете грошей?
— Правду вона каже. Якоб прочитав газету і після цього захотів женитися. Ви прочитали газету і хочете готівки, — знайшовся дідо.
Він уже встав, щоб випровадити чи то справжнього, чи то вдаваного Якоба, коли той перейшов до захисту:
— Але, панове, що Ви таке кажете? Я тут постраждалий. Це мені спалили стайню і вкрали золотий батьків годинник.
Мама прожебоніла:
— Золотий годинник?
— Саме так. Спадок по батькові.
Мама пішла до спальні і повернулася з годинником, який дістала від чоловіка на шлюб.
— Цей?
Чужинець кивнув.
В ту мить у сіни зайшов батько, стягнув чоботи і гукнув:
— То буде розкішний млин, за останнім словом техніки. Матимемо монополію на цілу округу. Чия то бричка там стоїть?
Він увійшов і застиг у дверях. Мама, яка досі дивилася на свої руки, підвела на нього очі.
— У нас гості. Цей чоловік стверджує, що то він Якоб, а Ви — зовсім не Ви.
Щойно тепер чужинець підвівся і повернувся до дверей, так що батько зміг його розгледіти. Батькові руки стислися в кулаки і знову розпружилися. Його погляд мандрував від чужинця до годинника на столі й назад.
— Отож, ти мене знайшов. І чого ти хочеш? Грошей?
— Я просто хочу застерегти цих людей від тебе.