Батько ступив крок вперед, та одразу себе опанував. Його могутні руки обхопили спинку стільця, так ніби хотіли розмолоти дерево.
— Що він вам тут нарозповідав?
— Що ти ніякий не Якоб, а Франц, і спалив йому стайню. Що ти зовсім не збіднілий селянський син, а наймит. І що ти вкрав у нього годинник, — пояснив дід.
— А він сказав, що місяцями мені не платив, і що мені в люту студінь доводилося спати в стайні?
Батько щосекунди, то більше набирався певності, він увійшов у справжній раж, узяв годинник і підніс його чоловікові до лиця.
— Ти його хочеш? А не дістанеш. Я взяв його як відшкодування. До того ж тепер він належить моїй дружині, весільний подарунок.
Він схопив чоловіка за руку і притягнув до себе.
— А тепер послухай: все, що ти тут бачиш — моє. Щойно я підписав купчу на земельну ділянку, вдвічі більшу за все, що в тебе є. Тепер я маю все, що хотів: скотину, лани, міцне хазяйство. І якщо ти гадаєш, що зможеш просто так сюди увірватися і вклинитися між мною і моїм майном — тоді в тебе щось недобре з головою. Якщо схочеш поділитися своїми брехнями ще з кимсь — я повернуся в Бокшу і знайду тебе. А тепер геть звідси! Це мій дім, і це моя родина. Все, чого в тебе нема. Брате.
А коли чоловік і тоді не рушив з місця і лише нерішуче переминався з ноги на ногу, батько схопив його за комір.
— А стайня… — промимрив той.
— Ага, то ти грошей хочеш. Що ж, будуть тобі гроші.
Він звернувся до мами.
— Принесіть гроші зі шкатулки. Достатньо! — наказав він.
Мама спробувала щось заперечити, але батько гримнув на неї:
— Ви не чуєте, що я сказав?
Він говорив неголосно, дідові навіть доводилося вслухатися, щоб розчути. Зате слова його звучали так, що якось не хотілося йому перечити.
Він взяв від матері банкноти і запхав чужинцеві в кишеню пальта.
— Це більш, ніж по-королівському за ту розвалюху і пару злиденних шкап.
А тоді взяв його попід руку і вивів на вулицю. Там всадив до брички, ляснув коней батогом і повернувся в дім щойно після того, як бричка завернула на Головну вулицю.
— Що ж, з цим покінчено, — сказав він, знов у пречудовому настрої. — Що там у нас сьогодні на обід?
Він вдоволено потирав руки.
— Хто Ви насправді? — запитала його мама.
Він знов споважнів.
— Хіба я питав, хто Ви? Як в Америці заробляли свої гроші? Цілий світ говорить, що лежачи на спині.
— Але гроші мої Вам до вподоби. Їх Ви видаєте пригоршнями.
— Не для себе, для Обертинів. Виглядає на те, що я взяв собі за жінку хвойду. Та чи я Вам цим дорікаю? Я нічого не питаю, бо знав, на що йду. І Ви знали. Коли берете чоловіка з вулиці, пускаєте його до ліжка, а тоді одружуєтеся з ним, то знаєте, що робите. Звісно, Вам би більше подобалось, якби я був, хай служкою, та все ж зі збіднілих селян, а не безродним наймитом при стайні. Та Ваше бажання мати сім'ю і нащадка було більшим за Вашу обережність. От і добре, для мене добре. Я з тих, які хочуть, щоб їм велося добре. І я все зроблю для цього. Можете бути певні.
— Я хочу, щоб ти покинув мій дім. Візьми що хочеш, і забирайся, — проказав дідо.
— Твій дім, діду? Він уже давно мій. Знаєш, що скажуть, коли я піду? Що твоя донька навіть не вміє прив'язати до себе чоловіка. Жінка з дитиною без чоловіка. Це може бути тільки курва. Та з вами навіть вітатися перестануть. А з двором що буде? За кілька років ти вмреш, і все піде прахом. Я знаю, ти мене від початку незлюбив, хоч як я старався. Я придбав тобі нових коней і відбудував двір після пожежі. Але я не такий родовитий, як Обертини. Я не заснував села і не був суддею, як ваш Фредерик. Не пощастило тобі, старче, доведеться зі мною вживатися.
Дідо вибіг і повернувся з коротким гарапником. Він заніс руку, але батько схопив його за зап'ястя і силою пригнув.
— А тепер-от і я вважаю, що ми не можемо жити під одним дахом. Але не я піду, а ти. Від сьогодні ти спиш у челядні, діду. Але їсти можеш і далі з нами.
Дід ошелешено подивився на маму.
Батько теж повернувся до неї, не відпускаючи діда.
— Ви згідні з цим, Ельзо? Бо якщо ні, я піду собі, а Ви можете залишатися зі своїм виродком. Вас засміють. Скажуть, що я пішов, бо Ви знову взялися за старе. Вас і близько до села не підпустять. Вас уникатимуть ще більше, ніж дотепер. Ви цього хочете? — спитав батько з притиском.